fbpx

На кухні тато був – бог. Рівних йому не було. Ми з мамою до нього і не пхалися, бо бачили, яке задоволення йому приносить та чи інша страва. Тому коли пів року тому його не стало, ми зрозуміли, що геть в кухні нічого не тямимо. Коли одного разу ми з мамою йшли по базару і нам продавчиня запропонувала купити кусок м’яса, то мама почала питати і рецепт, за яким його готувати. Продавчиня дивилася на нас так, ніби ми з космосу спустилися. А після мама зав’язала фартушок і почалося!

На кухні тато був – бог. Рівних йому не було. Ми з мамою до нього і не пхалися, бо бачили, яке задоволення йому приносить та чи інша страва. Тому коли пів року тому його не стало, ми зрозуміли, що геть в кухні нічого не тямимо. Коли одного разу ми з мамою йшли по базару і нам продавчиня запропонувала купити кусок м’яса, то мама почала питати і рецепт, за яким його готувати. Продавчиня дивилася на нас так, ніби ми з космосу спустилися. А після мама зав’язала фартушок і почалося!

Я втратила батька всього пів року тому. У моєму серці прірва, яку я не знаю чим повинна заповнити і чи взагалі повинна. Мама намагається зробити все, що від неї залежить, але не все у неї виходить добре.

Я не хочу говорити про те, як я переживаю втрату тата. Мені дуже без нього важко. Ми були надзвичайно близькі. З малечку і до останнього свого дня він називав мене не інакше, як своєю принцескою. Я їх з мамою єдина дитина, ще й дівчинка і подарована небесами доволі пізно. Він не міг мною надихатися, а я в свою чергу ним.

Скільки себе пам’ятаю, тато завжди був господарем на нашій кухні. Так як готував тато, не готує ніхто. Він кращий з кращих. Все в нього було з гумором і з гарним настроєм, тому страви були не просто смачні, а дуже-дуже смачні – неперевершені.

Його фірмові ребра в медовому соусі я не забуду ніколи, те саме стосується і закруток на зиму. Його огірочки хрумтіли на всю вулицю. Він не був професійним кухарем, заробляв на життя зовсім іншим. Але приготування їжі він обожнював.

Він завжди вчив мене, що їжа важлива. Не лише як паливо для організму, але й для смакових рецепторів і кращої якості життя. У дитинстві я сиділа на кухні, поки він готував, і ми розмовляли. Подавала йому сіль і спеції, іноді навіть щось домішувала.

Але це мене не затягнуло на кухню. З часом я вже не складала йому компанії на кухні. Сьогодні я шкодую, що не проводила більше часу з татом…

Мені ніколи не здавалося дивним, що мама просто намазує булочку маслом або готує просто яєшню. Удома завжди готував тато. Після його відходу стало зрозуміло не тільки те, що нам його буде дуже не вистачати, але й те, що ми на кухні геть нічого не тямимо.

Перші кілька днів нам з мамою не дуже хотілося їсти. Бувало, що ми щось замовляли, але воно все одно залишалося недоїденим і викидалося у смітник.

Тоді мама взяла себе в руки і сказала, що тато б цього не хотів бачити. Я подивилася на неї і, незважаючи на весь сум, нарешті усміхнулася їй у відповідь.

І ось ми разом пішли в магазин на закупи. Ми провели там більше години. Елементарне не було проблемою, бо іноді ми також готували. І якщо якусь картоплю відварити не було проблемою, то щось складніше, як м’ясо запекти чи смачну рибку приготувати, було проблематичніше.

Мама навіть інколи запитувала у продавщиці, що з цього чи іншого продукту можна приготувати і як це правильно робити. Вона дивилася на нас так, ніби ми з космосу спустилися. “Пані, візьміть стегенця і просто посмажте їх на сковорідці”, – сказала вона, хитаючи головою…

Вдома мама прогнала мене з кухні, сказавши, що сама впорається. Я бачила, що вона постійно бігає з телефоном, переглядає рецепти. Приблизно через дві години вона покликала мене до столу. На вигляд було нічого, а смак до татового – не зрівняти…

Відтоді мама вчиться готувати. Іноді вона дозволяє мені допомогти їй. Ми дуже сміємося з цього приводу.  Вже не один палець з того часу і в мами і в мене був замотаний лейкопластиром, але нічого, маємо ж ми якось цьому навчитися. Ну мама так точно, бо я ще встигну біля плити настоятися.

Я знаю, що це важко для неї. Ми все ще дуже сумуємо за татом. Він просто незамінний. Мама намагається його замінити, хоча б на кухні. У неї поки що не дуже добре виходить. Я не хочу її образити, тому краще з’їм усе – добре і не дуже…

У когось були схожі ситуації? Чи можна у віці 57 років навчитися готуватися? Чи, якщо не дано, то і ні на що не сподіватися вже?

Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

You cannot copy content of this page