На моє тридцятиріччя Петро навіть не встав із дивана, просто простягнув мені 500 гривень і сказав купити собі щось солодке. Його байдужість до мого свята і до власного вигляду в цей день просто вражала. Я взяла ці гроші, додала до них ще 10000 зі своїх заощаджень і витратила все на новий гардероб. Коли я повернулася додому зовсім іншою жінкою, Петро вперше за довгий час випустив пульт із рук
Минуло сім років з того дня, як ми з Петром обмінялися обіцянками бути поруч і в горі, і в радості. Тоді він був підтягнутим, енергійним чоловіком, який не міг всидіти на місці. Ми постійно кудись їхали, ходили в гори, гуляли вечірнім містом до мозолів на ногах. Петро стежив за кожною складкою на своїй сорочці, пахнув свіжістю та впевненістю. Я пишалася тим, що поруч зі мною такий чоловік. Але після весілля щось почало повільно, майже непомітно змінюватися. Спочатку це були дрібниці: невипрасувана футболка, нехтування ранковою пробіжкою, зайва порція вечері перед телевізором.
Через три роки я помітила, що мій чоловік буквально вріс у наш старий диван у вітальні. Кожного вечора сценарій був однаковим. Петро приходив з роботи, кидав ключі на тумбочку, навіть не знімаючи верхній одяг, і відразу йшов до кухні. Він брав велику тарілку, накладав туди все, що бачив у холодильнику, і переміщався у вітальню. Там він вмикав екран і занурювався у світ чужих життів, новин та безглуздих шоу. Його колись атлетична постать розпливлася, обличчя стало набряклим, а погляд — скляним і байдужим до всього, що відбувалося навколо.
Я намагалася говорити. Спочатку лагідно, потім з іронією, а згодом і з розпачем.
— Петре, подивися на себе, ми ж хотіли піти в парк сьогодні, — казала я, стоячи в дверях вітальні в новій сукні.
— Ілоно, я втомився. Дай мені спокій. Там зараз цікавий матч починається, — відповідав він, навіть не повертаючи голови в мій бік.
— Але ти цілий день сидів в офісі. Тобі треба розім’ятися.
— Відчепись. Я маю право на відпочинок у власному домі.
Ці розмови закінчувалися однаково: я йшла на кухню і плакала від образи, а він продовжував поглинати їжу та інформаційне сміття. Він перестав голитися щодня, його колись чисте волосся часто виглядало недоглянутим. Петро став схожим на тінь тієї людини, в яку я колись закохалася. Найгіршим було те, що він перестав бачити в мені жінку. Я могла змінити зачіску, купити неймовірне вбрання або просто стояти перед ним і чекати на комплімент — відповіддю була тиша або чергове прохання принести склянку води.
Я почувалася самотньою у власній квартирі. Наші розмови зводилися до побутових питань про оплату рахунків чи список продуктів. Я бачила, як він деградує фізично і морально. Петро перестав цікавитися книгами, роботою, нашими спільними друзями. Його світ звузився до розмірів дивана і пульта.
Одного разу до нас зайшла моя подруга Оксана. Вона довго спостерігала за тим, як Петро ігнорує мої спроби залучити його до розмови, а потім, коли ми вийшли на балкон, сказала прямо.
— Ілоно, ти його втрачаєш. І справа не лише в кілограмах. Він втратив інтерес до життя, а разом з цим і до тебе. Ти для нього стала частиною меблів, як ота тумбочка або торшер.
— Я знаю, Оксано. Але що мені робити? Я ж не можу його силоміць витягти з того дивана.
— Зміни тактику. Ти занадто багато на себе береш. Ти його обслуговуєш, годуєш, переш його речі. Навіщо йому напружуватися, якщо комфорт приходить до нього сам?
Слова Оксани засіли в моїй голові. Я зрозуміла, що своєю турботою лише підживлюю його лінь. Я вирішила діяти інакше. Почала з того, що перестала готувати великі вечері. Тепер у холодильнику були лише овочі та прості продукти, які вимагали зусиль для приготування.
— Де нормальна їжа? — запитав Петро одного вечора, розчаровано заглядаючи в порожні каструлі.
— Я вирішила дбати про своє здоров’я, Петре. Тепер я харчуюся інакше. Якщо хочеш чогось іншого — магазин через дорогу.
— Ти знущаєшся? Я з роботи прийшов!
— Я теж з роботи, любий. І я втомилася бути кухарем для того, хто мене не помічає.
Він пробурчав щось нерозбірливе і знову вмостився на диван, але я бачила, що ця дрібниця його зачепила. Наступним кроком стало моє дозвілля. Я перестала чекати на нього вечорами. Записалася на курси малювання, почала ходити в басейн, зустрічатися з колишніми однокурсниками. Я поверталася додому пізно, сяюча і наповнена емоціями.
— Де ти була? — Петро зустрів мене в коридорі, його вигляд був розгубленим.
— Гуляла. Було так весело, ми з друзями обговорювали новий проект.
— З якими ще друзями? Чому я про них не знаю?
— Бо ти був зайнятий серіалом, Петре. Я не хотіла тебе відволікати від важливих справ на дивані.
Я пройшла повз нього, навіть не озирнувшись. Я бачила, як у його очах промайнуло щось схоже на тривогу. Він не звик, що я маю своє життя, в якому йому немає місця.
Минуло кілька тижнів. Я продовжувала свою гру. Я купувала собі квіти і ставила їх у вазу, не пояснюючи, звідки вони. Я почала активно спілкуватися в месенджерах, посміхаючись екрану телефону.
— Хто тобі пише постійно? — не витримав він одного разу.
— Просто знайомі. Тобі це справді цікаво?
— Звісно, цікаво! Ти моя дружина.
— Дивно чути це від людини, яка місяцями не питала, як пройшов мій день.
Петро мовчав. Його зачепило за живе. Він почав помічати, що я стала іншою. Моя впевненість і незалежність діяли на нього краще за будь-які вмовляння. Одного ранку я побачила, як він стоїть перед дзеркалом і критично оглядає своє обличчя. Потім він дістав бритву.
Увечері, коли я повернулася з чергового заняття, на столі чекала вечеря. Не замовлена піца, а власноруч приготована яєчня з овочами. Петро був виголений, у чистій сорочці, яку сам знайшов у шафі.
— Ілоно, давай поговоримо, — сказав він, відсуваючи пульт від телевізора на край столу.
— Про що саме?
— Про нас. Я зрозумів, що перетворився на щось незрозуміле. Я бачу, як ти віддаляєшся. Мені страшно, що я можу тебе втратити.
— Ти вже майже втратив мене, Петре. Любов — це не лише спільний дах. Це спільні кроки в одному напрямку. А ти просто зупинився і почав заростати мохом.
— Я хочу все змінити. Правда. Я завтра піду в зал. І ми вийдемо в суботу в те кафе, про яке ти казала.
— Побачимо, — відповіла я холодно, хоча всередині відчувала полегшення.
Проте історія не закінчилася казковим щастям. Петро справді почав робити зусилля. Він схуд, став більше допомагати по дому, ми почали знову розмовляти. Але я помітила іншу річ. Моє ставлення до нього теж змінилося під час цієї боротьби. Коли я припинила на нього сподіватися і почала жити для себе, я зрозуміла, наскільки мені було комфортно без його постійної присутності в моєму емоційному полі.
Його намагання повернути мою увагу іноді виглядали незграбно. Він намагався бути тим Петром, яким був сім років тому, але ми обидва стали іншими. Тріщина, яка з’явилася в нашому союзі за роки його бездіяльності, виявилася занадто глибокою. Тепер він боровся за мене, а я ловила себе на думці, чи справді мені потрібен цей оновлений Петро, чи я вже звикла до своєї нової свободи.
Одного вечора ми сиділи на терасі невеликого ресторану. Вечір був теплим, пахло квітами та свіжою випічкою. Петро тримав мене за руку і розповідав про плани на відпустку.
— Ми могли б поїхати до моря, як раніше. Пам’ятаєш той маленький готель? — запитав він, заглядаючи мені в очі.
— Пам’ятаю, — відповіла я, але в моєму голосі не було того захоплення, на яке він розраховував.
— Ти не хочеш?
— Справа не в поїздці, Петре. Просто я весь цей час думала… Чи можна склеїти те, що розбивалося роками? Ти змінився зовні, ти став уважнішим. Але чи не станеться це знову через півроку, коли ти знову відчуєш, що я нікуди не подінуся?
— Я обіцяю, що ні.
— Обіцянки я чула й раніше.
Ми повернулися додому в мовчанні. Диван у вітальні стояв на своєму місці, порожній і холодний. Петро більше не падав на нього відразу після роботи. Він старався. Він справді дуже старався. Але в моїй душі оселилася байдужість, яку було набагато важче подолати, ніж його лінь.
Я дивилася на нього і бачила чоловіка, який зробив подвиг над собою заради збереження сім’ї. І водночас я бачила людину, яка допустила ту руйнацію, що сталася між нами. Моя тактика спрацювала — він мене помітив. Але чи не стало це запізнілим кроком, коли почуття вже перегоріли від довгого очікування?
Зараз ми живемо разом. Петро продовжує стежити за собою, ми намагаємося будувати нові стосунки на уламках старих. Іноді мені здається, що все налагодиться. А іноді я прокидаюся вночі і відчуваю, що та близькість, яка була у нас колись, пішла назавжди, залишивши по собі лише ввічливу турботу та звичку.
Ми часто боремося за те, щоб партнер нас помітив, щоб він змінився, щоб став кращою версією себе. Ми вигадуємо плани, маніпулюємо, змінюємо себе і середовище навколо. Ми досягаємо своєї мети і отримуємо те, про що просили. Але чи завжди результат приносить нам те омріяне щастя, про яке ми мріяли на початку шляху?
Чи варто повертати увагу людини, яка добровільно відмовилася від спільного розвитку, і чи може оновлений фасад повернути тепло в спорожнілу душу?
