На моє з Любомиром весілля ніхто не прийшов. Ні батьки, ні рідні і найближчі, ні більшість друзів. А ті, хто таки не відмовили нам в святкуванні дивились на мене, як на не розумну людину, яка вдруге стає на одні і ті ж граблі. Річ у тім, що весілля в мене було з колишнім чоловіком, з яким вже одного разу я пішла під вінець.
– Ти з глузду з’їхала, Богданко, – гриміла моя рідна сестра Марина. – Як ти взагалі могла знову сказати йому “так”, після всього, що він тобі зробив?
Ці слова кололи чи не сильніше, ніж зрада Любомира. На ту мить я вже вдруге стала його дружиною, але майже вся моя рідня заприсяглася не ступати на наше весілля. Було неприємно від отих нерозуміючих поглядів і відмови підтримати нас у найважливіший день. Однак я не могла інакше. Це був мій вибір, хоч би як це звучало для інших.
Мене звати Богданка, і я народилася у невеликому селі на Вінниччині, де завжди панувала повага до родинних зв’язків та українських традицій. У нас було прийнято шанувати батьківське слово, веселитися з нагоди весіль під пісні й танці, накривати щедрі столи й робити все, аби рідні відчували тепло одне одного. Але коли я вдруге прийняла шлюб з тією самою людиною, яка колись розбила мені серце, мої найближчі стали холодними, немов крига.
– Богданко, дитино, – намагалась напоумити мене мама. – Подумай, скільки сліз ти пролила. Хіба може це закінчитись щасливо?
Її голос лунав у голові, коли я пригадувала наші перші стосунки з Любомиром. Ми познайомилися в університеті. Кохання окрилило нас настільки, що ми вирішили одружитися ще до закінчення навчання. Пам’ятаю, як бігла з весільним вінком у руках через усе наше село, аби не запізнитися до церкви. Тоді вся громада вітала нас обрядовим короваєм, танцями й віршами. Усі бажали діток і довгих років щастя.
Але потім сталося те, чого не очікуєш, коли тобі лише трохи за двадцять. Ми намагалися мати дитину, проте зусилля виявилися марними. Я з кожним місяцем усе глибше занурювалася у відчай. Любомир віддалявся. І одного ранку він просто зізнався, що має іншу жінку, з якою, здавалось, йому було легше дихати й радіти життю. Він мовчав, коли я плакала і благала пояснити, що не так. Згодом я сама попросила розлучення. Не могла винести того.
– Я не такий, яким ти мене пам’ятаєш, – сказав якось Любомир, коли з’явився на порозі мого гуртожитку. – Мені прикро, що я зруйнував нашу сім’ю. Дай мені ще одну спробу.
На той момент минуло кілька місяців після розлучення. Я жила в місті, орендувала маленьку кімнату, працювала й намагалася зібрати уламки свого серця. Думала, що ніколи більше не відкриюся чоловікові, котрий одного разу мене зрадив. Але він був такий наполегливий і розгублений водночас. Телефонував, надсилав квіти, просив вибачення. Я сперечалася з собою щоночі. Знала, що біль ще не згас, однак глибоко в душі згадувала наші щасливі дні.
– Любомире, цього разу я не витримаю, якщо ти знову так вчиниш, – попередила я, коли ми зустрілися у кав’ярні. – Відтоді як ти пішов, я ледь змогла звестися на ноги.
Він присягався, що дівчина, з якою був, стала лише коротким упаданням, а справжні почуття залишилися тут, зі мною. Мені не раз казали, що жінки, які прощають зраду, ризикують своїм емоційним здоров’ям. Та я розуміла, що надмірна обережність може зруйнувати і мою здатність любити.
Результатом цих роздумів став наш другий шлюб. Я свідомо погодилася відновити свій традиційний вінок, уквітчаний зеленню та стрічками. Збирала подруг, які колись уже співали на моєму першому весіллі. Мріяла про символічне покривання і про білий весільний рушник, на якому ми з Любомиром станемо вдруге, але тепер із новою надією.
На жаль, виявилося, що для моєї родини ці традиції нічого не означають, коли йдеться про прощення зради. Чи не найсильнішою раною стало те, що мої батько й сестра не прийшли на церемонію вінчання. Вони по суті бойкотували те, що називали моєю «фатальною помилкою». Подруги, які прийшли, підтримували мене поглядами, але й відчувалося, що більшість зі співчуттям косяться, мовляв, Богданка знову наступає на ті ж граблі.
– Можливо, ти шкодуватимеш, – стиха шепнула одна з дружок, коли ми з Любомиром підходили до вівтаря. – Та, здається, ти вже доросла, щоб знати, чому ти це робиш.
Можливо, вона мала рацію. Проте за час, що минув від розлучення, я зрозуміла, що не хочу ставити крапку на людині, з якою пов’язала долю. Так, він помилився. Так, він зрадив. Але коли я бачила, як Любомир щодня докладає зусиль, аби відновити мою довіру, то вірила, що будь-який гріх можна спокутувати. Я сама багато плакала, несла важкість у серці. Та, зрештою, невже ми не заслуговуємо на шанс виправити втрачене.
– Я розумію, що ти не пробачиш мене за тиждень чи місяць, – казав Любомир. – Але я готовий доводити тобі свою любов, доки вистачить сил.
Я бачила, що він звернувся по допомогу до священника, щоб повернути свою душу в рівновагу. Став іншим у дрібницях, які раніше нехтував. Приходив зі мною на могилу моєї бабусі, разом висаджував квіти біля хати моєї родини, хоча знав, що на зустріч з ним ніхто там не чекає. Для мене це було важливо, бо українські традиції – це не лише пишні гуляння, а й повага до предків.
Зараз ми живемо під одним дахом. Багато працюємо над собою. Я не шкодую про прийняте рішення, хоч відторгнення сім’ї залишається болючим. Час покаже, чи їм стане любові пробачити його, а заодно і мене – за те, що я подала руку тому, хто колись так вчинив. У цих думках часто відбивається найглибший сенс нашої культури: прощення і родинна єдність. Але іноді варто йти проти течії, якщо серце каже, що це правильно.
І от моє питання до вас, дорогі читачі. Як ви вважаєте, чи варто рятувати стосунки після зради, якщо йдеться про щире каяття і невтолиме бажання все виправити Чи можуть родинні цінності і традиції підказати нам правильний шлях, коли здавалося б, що все втрачено Подискутуймо на цю тему, бо мені справді цікаво дізнатися ваші думки та досвід.