На моїй картці було лише 1500 гривень, але цього вистачало для першого кроку в невідомість. Сергій знав про кожну мою копійку, бо звик контролювати навіть мої чеки з магазину. Коли він побачив мою валізу, то лише запитав — На скільки днів тобі вистачить цих копійок?
Дорога додому ніколи не здавалася мені такою довгою. Я дивилася на знайомі тріщини на асфальті, на старі каштани, що розгойдувалися під важким лютневим небом, і відчувала, як усередині мене росте холодна порожнеча. У сумці лежав ключ від квартири, який більше не здавався символом безпеки. Десять років. Десять років життя з Сергієм пролетіли, як один довгий, виснажливий день, де сонце так і не зійшло.
Я відчинила двері тихо, сподіваючись, що він уже спить або хоча б не вийде в коридор. Але світло на кухні горіло, розливаючи по підлозі тьмяне жовте сяйво. Запах міцного чаю та підгорілого хліба лоскотав ніздрі, викликаючи легку нудоту. Це був запах мого повсякдення, яке я більше не могла терпіти.
Сергій сидів за столом, розглядаючи якісь папери. Він навіть не підняв голови, коли я знімала пальто. Його пальці нервово постукували по стільниці, створюючи ритм, який віддавався мені в скронях. Я зупинилася в дверях, стискаючи ремінець сумки так сильно, що пальці оніміли.
— Ти пізно сьогодні, Олено — сказав він, не дивлячись на мене.
Його голос був рівним, але я знала цей тон. Це було затишшя перед грозою, яку ми переживали щотижня. Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як у легенях бракує повітря. Повітря в цій квартирі було густим, воно ніби тиснуло на плечі, змушуючи згинатися під вагою невисловлених образ.
— Я затрималася на роботі. Потрібно було закінчити звіт — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів.
— Звіт чи розмови з подругами про те, який я поганий? — він нарешті підвів погляд.
Його очі були втомленими, але в них читалася та сама впертість, яка колись мене приваблювала, а тепер душила. Я зрозуміла, що цей момент настав. Більше не буде виправдань, не буде сліз у ванній під шум води.
— Сергію, я йду від тебе.
Ці слова прозвучали дивно легко, ніби вони роками чекали на свій вихід. Я очікувала на крик, на гнів, на те, що він почне розкидати речі. Але він просто завмер. Тільки його пальці перестали стукати по столу.
— Куди ти підеш? До матері? В ту холодну кімнату, де навіть вікна не зачиняються? — він засміявся, але в цьому сміху не було радості.
— Мені байдуже куди. Головне, що не тут. Я вже зібрала частину речей, поки ти був у відрядженні. Вони в камері схову.
Я бачила, як його обличчя почало змінюватися. Шкіра зблідла, а кутики губ сіпнулися. Він повільно підвівся, відсуваючи стілець, який неприємно заскрипів по лінолеуму. Цей звук змусив мене здригнутися.
— Ти думаєш, що це так просто? Закрити двері й почати заново? Олено, ти ж без мене пропадеш. Хто буде платити за оренду? Хто буде лагодити твій старий автомобіль?
— Я сама впораюся. Я краще буду мерзнути в тій кімнаті, ніж щовечора чекати твого невдоволеного обличчя. Ти забрав у мене спокій, Сергію.
Він підійшов ближче. Я відчула запах його одеколону — важкий, деревний аромат, який раніше здавався мені рідним. Зараз він викликав лише бажання відштовхнути його.
— Я нікуди тебе не відпущу — тихо промовив він, зупиняючись за крок від мене.
— Це не тобі вирішувати. Я доросла людина.
— Ти моя дружина. Ми обіцяли бути разом.
— Ти порушив усі обіцянки, коли вперше почав ігнорувати мої прохання про допомогу, коли почав знецінювати кожен мій крок. Я більше не відчуваю себе живою поруч із тобою.
Сергій раптом простягнув руку і торкнувся мого плеча. Його дотик був холодним, як лід. Я відсахнулася, ніби від вогню.
— Не чіпай мене.
— Добре — він підняв руки вгору, ніби здаючись. — Іди. Збирай решту мотлоху. Але знай одну річ.
Я зупинилася вже біля дверей спальні.
— Яку річ?
— Куди б ти не пішла, я піду за тобою. Ти не зможеш від мене сховатися. Навіть якщо ти поїдеш в інше місто, я знайду тебе наступного дня.
Його слова не звучали як погроза насильством. Вони звучали як обіцянка вічного переслідування, як тінь, яка ніколи не зникає, навіть коли сонце заходить. Це було набагато страшніше.
Я зайшла в спальню і почала хаотично кидати речі у валізу. Руки не слухалися, светри падали на підлогу, косметика розсипалася. Я чула, як він ходить по кухні, як наливає воду, як знову сідає за стіл. Кожен його рух відгукувався в мені тривогою.
Через годину я витягла валізу в коридор. Сергій стояв біля вікна, дивлячись на темну вулицю.
— Я йду — сказала я, беручи ключі.
Він не обернувся.
— Я знаю. Я вже вдягаюся.
— Що ти маєш на увазі?
— Я ж сказав. Я йду за тобою. Ти вийдеш з під’їзду, і я вийду. Ти сядеш у таксі, і я поїду слідом на своїй машині. Ти зайдеш у двері нового житла, а я стоятиму під вікнами. Ти ніколи не будеш одна, Олено.
Я відчула, як по спині побігли мурашки. Це було божевілля. Побутове, тихе божевілля, яке неможливо пояснити поліції чи сусідам. Він не робив нічого забороненого, він просто хотів бути присутнім у моєму житті проти моєї волі.
— Ти не можеш так чинити. Це переслідування.
— Хіба? Я просто гуляю містом. Я маю право бути там, де хочу. А я хочу бути там, де ти.
Я вибігла з квартири, ледь не впавши на сходах. Ліфт їхав занадто повільно, тому я кинулася вниз пішки. Валіза гриміла по сходинках, розбиваючи нічну тишу під’їзду. Коли я опинилася надворі, холодне повітря вдарило в обличчя. Я почала швидко йти в бік центральної вулиці, сподіваючись спіймати вільну автівку.
Обернувшись, я побачила, як відчинилися двері під’їзду. Сергій вийшов спокійно, застебнувши куртку. Він не біг, не кричав. Він просто йшов за мною на відстані десяти метрів. Його постать у світлі ліхтарів виглядала загрозливою у своїй невідступності.
Я прискорила крок. Валіза ставала дедалі важчою, колеса чіплялися за нерівності дороги. Сергій теж прискорився. Ми йшли порожніми вулицями, повз зачинені магазини та темні вікна будинків. Світ навколо здавався вимерлим, залишилися тільки ми двоє у цьому дивному танці.
Раптом біля узбіччя загальмувало таксі. Я майже підбігла до нього, кинула валізу на заднє сидіння і застрибнула всередину.
— Швидше, будь ласка — прошепотіла я водієві.
Коли машина рушила, я подивилася в заднє скло. Сергій уже підходив до свого автомобіля, який був припаркований неподалік. Його фари спалахнули, розрізаючи темряву.
Ми їхали через усе місто. Я назвала водієві адресу подруги, Світлани, сподіваючись, що там він не наважиться на таку поведінку. Весь шлях я стежила за дорогою. Машина Сергія була там. Вона трималася на безпечній відстані, не наближаючись, але й не зникаючи з поля зору.
Коли ми зупинилися біля багатоповерхівки, я швидко розплатилася і вискочила з авто. Сергій припаркувався за кілька метрів. Він не виходив із машини, просто сидів і дивився на мене крізь лобове скло. Його очі світилися в напівтемряві кабіни.
Я подзвонила у домофон. Світлана відповіла не одразу, її голос був заспаним і стривоженим.
— Світлано, це я, відчини. Будь ласка.
Двері клацнули, і я забігла всередину. Піднявшись на восьмий поверх, я відчула себе в пастці. Квартира Світлани була маленькою, захаращеною речами, але вона здавалася фортецею. Коли подруга побачила мене — бліду, з розпатланим волоссям і валізою, — вона відразу все зрозуміла.
— Він там? — запитала вона, киваючи на вікно.
— Так. Він сказав, що буде ходити за мною всюди.
Ми підійшли до вікна і обережно відхилили фіранку. Його машина стояла на тому ж місці. Світло в салоні згасло, але я знала, що він там. Він чекав.
— Це просто маніпуляція, Олено — сказала Світлана, наливаючи мені гарячого чаю. — Він хоче, щоб ти злякалася і повернулася. Він не зможе робити це вічно. Йому треба ходити на роботу, спати, їсти.
— Ти його не знаєш. Він дуже впертий. Коли він щось вирішує, він доводить це до кінця.
Ту ніч я не спала. Я сиділа на дивані, закутавшись у ковдру, і прислухалася до звуків вулиці. Кожен шум двигуна змушував мене здригатися. Світлана заснула під ранок, а я все дивилася на двері, очікуючи, що ось-ось почую його кроки в коридорі.
Зранку я знову підійшла до вікна. Машина Сергія стояла там само. Він вийшов з неї, тримаючи в руках паперовий стаканчик з кавою. Коли він помітив мій рух у вікні, він підняв стаканчик, ніби вітаючи мене. На його обличчі була спокійна, майже лагідна усмішка. Це було найстрашніше.
Я зрозуміла, що моє життя перетворюється на нескінченний нагляд.
Минуло три дні. Я намагалася жити звичним життям. Ходила на роботу, заходила в магазини. Сергій завжди був поруч. Він не підходив близько, не намагався заговорити. Він просто був присутнім. Колеги на роботі почали помічати дивну машину, яка щодня стоїть під офісом.
— Це твій чоловік? — запитав одного разу начальник, дивлячись у вікно.
— Так — відповіла я, ховаючи очі.
— У вас якісь проблеми? Можливо, варто звернутися до охорони?
— Ні, він нічого не робить. Просто стоїть.
Я відчувала себе приниженою цією ситуацією, хоча він не вимовив жодного поганого слова. Це було психологічне знущання, витончене і тихе. Він забирав у мене право на приватність, на особистий простір, на можливість забути про нього.
У п’ятницю я не витримала. Коли я вийшла з магазину з пакетом продуктів, він знову був там, прихилившись до капота свого авто. Я підійшла до нього.
— Чого ти хочеш? Скільки це буде тривати?
— Я просто люблю тебе, Олено. Я не можу дозволити тобі бути одній у цьому світі. Тут стільки небезпек.
— Ти і є головна небезпека для мого розуму! Залиш мене в спокої!
— Я не можу. Ти — частина мене. А я — частина тебе. Хіба ти не відчуваєш цей зв’язок?
Я подивилася в його очі й побачила там порожнечу. Він справді вірив у те, що робить. Для нього це була форма любові, для мене — форма тортур.
— Я подам заяву до поліції.
— Подавай. На що ти поскаржишся? Що твій законний чоловік гуляє тими ж вулицями, що й ти? Що він дбає про твою безпеку? Тобі скажуть, що я зразковий чоловік.
Він мав рацію. У нашому суспільстві така поведінка часто сприймається як романтична наполегливість, а не як тривожний сигнал. Я розвернулася і пішла геть, відчуваючи, як сльози застилають очі.
Того вечора я повернулася до Світлани і сіла на підлогу в передпокої.
— Я більше не можу — прошепотіла я. — Він висмоктує з мене всі сили. Я не можу зосередитися на роботі, я не можу спати. Я постійно відчуваю його погляд на своїй спині.
— Тобі треба поїхати — сказала Світлана. — Далеко. Кудись, де він тебе не знайде. Зміни номер телефону, видали соцмережі.
— Він знайде. Він знає всіх моїх родичів, усіх знайомих.
— Тоді їдь туди, де нікого немає.
Я почала планувати втечу. Це було схоже на детективний фільм. Я купила квиток на потяг у зовсім іншому напрямку, ніж збиралася їхати насправді. Попросила колегу відвезти мою валізу на вокзал заздалегідь. Сама ж вийшла з роботи через чорний хід, де зазвичай вивозять сміття.
Мені вдалося сісти в автобус, який прямував до невеличкого містечка в горах. Весь шлях я тремтіла, оглядаючись на кожну схожу машину. Коли автобус рушив, я нарешті дозволила собі заплющити очі.
Гори зустріли мене туманом і запахом хвої. Я зняла маленьку кімнату у старої жінки, яка не ставила зайвих запитань. Перші два дні я просто спала. Це був важкий, безпробудний сон людини, яка нарешті скинула з плечей величезний камінь.
На третій день я вийшла на прогулянку. Сонце пробивалося крізь хмари, освітлюючи засніжені вершини. Повітря було чистим і легким. Я йшла вузькою стежкою, насолоджуючись тишею. Тут не було Сергія, не було його важкого погляду, не було його обіцянок.
Я дійшла до невеликого оглядового майданчика, з якого відкривався вид на долину. Я дихала на повні груди, відчуваючи, як життя повертається до мене. Я почала думати про майбутнє — про нову роботу, про нове житло, про те, як я буду вчитися бути щасливою наодинці з собою.
Аж раптом я почула звук кроків за спиною. Моє серце зупинилося. Кроки були повільними, впевненими. Я боялася обернутися. Я хотіла вірити, що це просто інший турист або місцевий житель.
— Тут дуже гарно, правда? — почула я знайомий голос.
Я повільно повернулася. Сергій стояв біля великого каменя, тримаючи руки в кишенях. Він виглядав втомленим, його взуття було в болоті, але на обличчі сяяла та сама спокійна усмішка.
— Як… як ти мене знайшов? — мій голос був ледь чутним.
— Олено, ти недооцінюєш мої можливості. Твій колега був занадто балакучим, коли я пригостив його обідом. А далі — справа техніки. Я ж сказав, що піду за тобою всюди.
Він підійшов ближче. Я відступила до самого краю майданчика. За моєю спиною був крутий схил.
— Навіщо? Навіщо ти це робиш? Ти ж бачиш, що я не хочу бути з тобою!
— Ти просто зараз не розумієш, що тобі потрібно. Ти налякана, ти заплуталася. Я тут, щоб допомогти тобі знайти шлях додому. Наш дім чекає на нас. Я навіть квіти купив, ті, що ти любиш, але вони зів’яли в дорозі.
Він простягнув руку, ніби запрошуючи мене піти з ним. У цей момент я зрозуміла, що втекти неможливо. Він не був ворогом у звичному розумінні, він був хворобою, яка вразила моє життя, і від якої немає ліків.
— Я не повернуся — сказала я твердо.
— Повернешся. Рано чи пізно. У тебе закінчаться гроші, тобі стане самотньо. А я завжди буду поруч. Я буду твоїм єдиним другом, твоєю єдиною опорою.
Я дивилася на нього і бачила не чоловіка, якого колись кохала, а стіну, яку неможливо пробити. Стіну, яка повільно стискалася навколо мене, залишаючи все менше місця для життя.
Ми стояли так довгий час. Туман почав спускатися з гір, огортаючи нас сірою пеленою. Світ знову зник, залишилися тільки ми двоє на цьому маленькому клаптику землі.
Я зробила крок вперед, минаючи його. Він не зупинив мене, просто розвернувся і пішов слідом. Ми спускалися до містечка в повному мовчанні. Я йшла попереду, він — за кілька кроків позаду. Я чула кожен його крок, кожен подих.
Коли ми дійшли до мого тимчасового помешкання, він зупинився біля воріт.
— Я буду тут, Олено. У готелі навпроти. Якщо щось знадобиться — просто поклич.
Я зайшла в будинок і зачинила двері на всі засуви. Сіла на ліжко і обхопила себе руками. Тепер я знала: навіть якщо я поїду на інший край світу, навіть якщо я зміню ім’я та обличчя, він знайде спосіб бути поруч. Це була моя особиста клітка, де охоронець був найближчою людиною.
Я дивилася у вікно на готель навпроти. У одному з вікон горіло світло. Я бачила силует Сергія, який сидів у кріслі й дивився в мій бік.
Що це? Вища форма відданості, яка межує з безумством, чи витончена форма контролю, що знищує особистість? Де проходить межа між коханням, яке рятує, і коханням, яке стає тінню, від якої неможливо позбутися навіть у темряві? Чи можна вважати вільною людину, за якою завжди йдуть по п’ятах, не порушуючи при цьому жодного закону, крім закону людської душі? Чи варто продовжувати боротьбу, коли твій противник використовує твою ж потребу в безпеці проти тебе? Як ви вчинили б на моєму місці — продовжували б бігти в нікуди чи зупинилися б і прийняли б цю неминучу присутність?
