fbpx

На наше вісімнадцятиріччя тітка розщедрилася. Вона накрила гарний стіл, і подарувала доволі дорогі подарунки, а вже ближче вечора завела розмову про дачу, яка залишилася нам з Уляною від батьків. Про квартиру вона поки мовчала, а ми й не розпитували нічого. – Діточки, дачею вашою всі ці роки ніхто не користувався, тому ви самі розумієте, який в неї стан. – А наступного дня тітка завезла нас до нотаріуса

На наше вісімнадцятиріччя тітка розщедрилася. Вона накрила гарний стіл, і подарувала доволі дорогі подарунки, а вже ближче вечора завела розмову про дачу, яка залишилася нам з Уляною від батьків. Про квартиру вона поки мовчала, а ми й не розпитували нічого. – Діточки, дачею вашою всі ці роки ніхто не користувався, тому ви самі розумієте, який в неї стан. – А наступного дня тітка завезла нас до нотаріуса.

Батьків Уляни та Василини не стало в один день, коли їм було одинадцять років.

Перед дівчатами став вибір – йти до інтернату, чи погодитись на опікунство рідної тітки. У них ще був двоюрідний брат, але самотньому тридцятилітньому чоловікові відмовили в опіці над двійнятами.

Так дівчатка стали жити у квартирі тітки. У те, яким чином і хто розпоряджається їхньою законною спадщиною – квартирою та дачею, що залишилися після батьків, вони, звичайно, не вникали.

У сім’ї тітки Уляна та Василина отримували “прожитковий мінімум”. Одягнені були акуратно, але гардероб був у них найпересічніший, і вони завжди із заздрістю дивилися на одягнених однокласниць. Не було в них і сучасних іграшок, на відміну від сина тітки, який був старшим за них на два роки. Дівчатка бачили, що для нього тітка нічого не шкодувала, але, глянувши одна на одну, міркували, що в інтернаті було б ще гірше.

Коли підійшли до старших класів і виявили бажання вступати до університетів, тітка рішуче обірвала їхні мрії.

– Я що вас, потім ще п’ять років тягтиму? Спеціальність треба отримувати і працювати, а не лекції слухати з філософії!

Довелося дівчатам йти здобувати ці самі спеціальності. Замість того, щоб стати лікарем, Уляна вступила до медучилища, а Василина, замість університету харчової промисловості, почала навчатися у ПТУ на кухаря. Вони перебралися до гуртожитку, і, незважаючи на маленькі стипендії, були щасливі, що здобули якусь автономність та незалежність від тітки. Та іноді сунула їм подачки на свята, а на 18-річчя зголосилася організувати святкування їхнього дня народження.

Племінниці здивувалися, але, не відчувши каверзи в щедрості тітки, і зраділи теж.

Святкування минуло добре, тітка розщедрилася на подарунки і стіл, і Уляна з Василиною подумали про те, що, загалом вона про них як-не-як подбала після відходу батьків. Наприкінці свята тітка завела розмову про дачу батьків, на якій дівчата не були весь цей час. Розповіла, що з’їздила і побачила, як занепала ділянка, а сусід, до речі, за словами тітки, запропонував купити занедбану дачу.

Сестри розгубилися, не знаючи, що відповісти, а тітка одразу ж взялась за справу, – сходити до нотаріуса і підписати довіреність, а зайва копійка їм не завадить, зможуть і обновки собі купити, і щось відкласти.

Наступного дня після повноліття дівчата пішли з тіткою до нотаріуса і довго оформляли якийсь стос паперів, ставлячи підписи там, де тицяв ручкою його помічник.

За тиждень тітка справді принесла племінницям конверти із досить значними для студенток сумами, пояснивши, що решта пішла на оплату зборів та податків.

Минуло пів року. Уляна та Василина несподівано отримали повістки до суду, і, зателефонувавши, зрозуміли, що їх запрошують на те саме судове засідання.

Насилу до них дійшла суть того, що відбувається на процесі. Виявляється, суд мав ухвалити рішення про примусову виписку з батьківської квартири. Позов подав син тітки, який нібито цю квартиру придбав. Дівчата, які нічого не розуміють, розгублено говорили, що нічого не знають про продаж квартири, і про ті суми, про які йшлося, тим більше, про продаж квартири синові тітки. Але той взагалі нічого не коментував, за нього на всі запитання судді та дівчат відповідав адвокат, а позивач лише кивав, погоджуючись із сказаним.

На щастя дівчат, про цей процес дізнався їхній двоюрідний брат, який збирався взяти над ними опіку. Він прийшов на засідання зі своїм другом-юристом. Друг швидко зорієнтувався в ситуації, і відразу зробив від імені дівчат заяву про подання зустрічного позову про розірвання незаконно оформлених договорів з боку їх тітки.

Суддя, бачачи, який оборот приймає пересічна справа, виявив принциповість, прийняв заяву, позов і переніс засідання на місяць для збору сторонами необхідних документів і доказів.

Поговоривши з Уляною та Василиною, друг брата переконав їх не визнавати, що тітка передавала їм гроші, нібито за продану дачу. Дівчата, зрозумівши всю ту прірву, яка відокремлювала видиму турботу тітки від її фактичної жадібності, погодилися.

Особливо й переконало те, що квартиру і дачу тітка всі ці роки здавала в оренду, але ніколи ні словом про це не обмовилася, і завжди скаржилася, як їй важко забезпечувати дівчаток.

Потрібно було ще кілька судових засідань до ухвалення остаточного рішення. Підсумком стало повернення нерухомості законним спадкоємицям та стягнення штрафу за фіктивні угоди з нотаріуса.

Негласною умовою угоди було перерахування тіткою суми грошей, що бракує, за продану дачу. Зрозумівши, що інакше їй загрожує “біда”, жадібна тітка зробила все, що потрібно.

Звичайно, про жодні родинні стосунки після цього вже не йшлося. Дівчата зіткнулися з різними вчинками родичів. З одного боку – жадібність, а з іншого – підтримка та допомога.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page