На похороні я трималася, бо треба було все організувати. Діти плакали. Соломійка весь час повторювала: — Тато так і не побачив, як ми закінчимо той його камін
Все життя ми з Юрою мріяли, що на пенсії будемо жити, як пани: великий будинок, подорожі, ніяких турбот. Економили кожну копійку, відмовляли собі в усьому, аби тільки накопичити якомога більше. А коли Юра пішов у засвіти, я зрозуміла, який це був дурний план.
Ми познайомилися в інституті на вечірці у спільних друзів. Я вчилася на факультеті фінансів, він — на будівельному. Юра прийшов у старій куртці, але з такими впевненими очима, що я одразу звернула увагу. Уже через тиждень він запросив мене в кав’ярню біля корпусу і там же, за чашкою кави за три гривні, сказав:
— Дарино, я не хочу прожити життя, як мої батьки: до пенсії на одні макарони з маслом. Треба планувати.
Я тоді тільки посміялася, бо мені було двадцять один і я думала, що все саме якось складеться. Але він умів говорити так, що я починала вірити. Через рік ми одружилися в простій сукні й костюмі, без ресторанів, бо вже тоді вирішили: весілля — це не головне, головне — майбутнє.
Поселилися в гуртожитку, потім винайняли кімнату в комуналці, потім маленьку однокімнатну на околиці. Юра одразу завів теку «Майбутнє» і туди складав усі квитанції, виписки, плани. Перші наші заощадження ми поклали на депозит під 22 % річних. Я ще пожартувала:
— Ти що, хочеш, щоб ми стали банкірами?
— Ні, — відповів він, — хочу, щоб ми ніколи не просили в дітей на ліки.
Робота в нього була важка: спочатку майстер на будові, потім виконроб, потім уже сам брав підряди. Я пішла бухгалтером у невелику фірму. Зарплати вистачало тільки на їжу й комуналку, все інше — у скарбничку. На Новий рік дарували одне одному щось за триста гривень, не більше. Подруги дивувалися:
— Дарино, ви що, зовсім себе не балуєте?
— Це тимчасово, — відповідала я і сама в це вірила.
Коли мені виповнилося тридцять три, ми нарешті купили першу квартиру — двокімнатну в спальному районі. Іпотека на п’ятнадцять років. Юра приходив додому і одразу сідав за ноутбук:
— Дивись, якщо будемо платити на три тисячі більше щомісяця, закриємо її за дев’ять років.
Так і зробили. Я брала підробітки, він — додаткові об’єкти. На море не їздили, на відпочинок — теж. Один раз на весілля друзів поїхали в село на два дні — і то вважали за розкіш.
Дітей завели, коли мені було тридцять сім. Спочатку я боялася: як ми з іпотекою й накопиченнями? Юра заспокоював:
— Народимо одного, а там видно буде. Головне — не зупиняти план.
Соломійка народилася в звичайному пологовому. Я просила Юру хоча б купити нормальний візочок, а він узяв вживаний за пів ціни. Зате через рік ми вже погасили половину іпотеки.
Богданчик з’явився, коли Соломійці було три з половиною. Юра тоді вже мав свою невелику бригаду, заробляв краще. Ми продали двокімнатну квартиру, додали заощадження і взяли трикімнатну в новобудові. Знову іпотека, знову таблиці, знову графік дострокових платежів.
Діти росли. Соломійка ходила в садок за будинком, Богданчик — у ясла. Я вийшла на роботу, коли молодшому був рік. Юра казав:
— Нічого, бабусі допоможуть, а ми швидше закриємо кредити.
На сімейні свята збиралися вдома, пекли пиріг, ставили ялинку за п’ятсот гривень — і то вважали за зайве. Одного разу Соломійка запитала:
— Мамо, а чому в Марійки з групи батьки на море їздили, а ми нікуди?
Я розгубилася. Юра відповів за мене:
— Бо Марійчин тато потім позичає в людей на їжу. А ми хочемо, щоб у нас завжди було своє.
Дитина кивнула, хоч я бачила, що не зрозуміла.
Коли Соломійці було дванадцять, ми продали квартиру і купили ділянку за містом — десять соток біля лісу. Юра мріяв про будинок із терасою й каміном. Почали будувати. Самі вибирали кожен цеглин, торгувалися за кожну тисячу. Я вже працювала головним бухгалтером, заробляла непогано, але всі премії — на будову. Ночами Юра малював плани, рахував, скільки ще треба.
— До шістдесяти п’яти точно закінчимо, — казав він. — А там уже тільки відпочивати.
Діти підростали. Соломійка вступила на журфак у столиці, ми оплатили контракт, але гуртожиток узяли найдешевший. Богдан грає у футбол, їздить на турніри по області. Ми платимо за тренера, за форму, але на нормальні кросівки завжди шукаємо знижки.
— Нічого, — казав Юра, — головне, щоб здоров’я було й освіта.
На море ми поїхали один раз усі разом — коли Соломійці було вісім, а Богдану п’ять. Два тижні в маленькому пансіонаті, самі готували. Юра тоді ще жартував:
— Ось закриємо останній кредит — тоді й на нормальний курорт поїдемо.
Останній кредит закрили, коли йому було шістдесят один. Ми зітхнули вільно. Будинок добудовували вже без боргів. Залишалося тільки внутрішнє оздоблення. Юра купив собі новий костюм — перший за двадцять років — і сказав:
— На пенсію піду в гарному.
Пенсію він так і не дочекався. Одного лютневого ранку я прокинулася о шостій, бо він завжди вставав рано. А він лежить холодний. Швидка приїхала за двадцять хвилин, але вже нічого не могла зробити.
На похороні я трималася, бо треба було все організувати. Діти плакали. Соломійка весь час повторювала:
— Тато так і не побачив, як ми закінчимо той його камін…
Після сороковин я відкрила наші таблиці. Там було все: скільки ми відкладали з 2005 року, які депозити, яка дохідність, скільки ще буде через десять років з урахуванням складних відсотків. Цифри величезні. Мені б вистачило на три життя.
Я пішла в кімнату Юри, відкрила шафу. Там висить той новий костюм, у пакеті, з биркою. Поруч — коробка з його робочими черевиками, стоптаними до дірок. На полиці — квитки на концерт у філармонію, які я купила йому на день народження два роки тому. Він так і не пішов.
— Збережу на потім, — сказав тоді, — коли більше часу буде.
Я сіла на підлогу й просиділа так до вечора.
Потім почала потихеньку міняти життя. Спочатку купила квитки й поїхала з дітьми в Карпати на тиждень. Просто взяла й купила. Ми жили в дерев’яному будиночку, топили пічку, ходили на полонину. Богданчик уперше в житті катався на конях, Соломійка фотографувала все підряд. Ввечері сиділи на ґанку, пили чай із м’ятою. Соломійка сказала:
— Мамо, а ми можемо тепер частіше так?
Я кивнула. Бо зрозуміла: можемо.
Потім записалася на танці для тих, кому за п’ятдесят. Купила собі гарні туфлі на маленькому каблучку. Ходжу двічі на тиждень, сміюся з іншими тітками, вчу вальс і танго. Юра завжди казав, що танці — це марна трата грошей. А я тепер думаю: може, найкорисніша.
Частину грошей віддала на лікування сусідському хлопчику, бо не змогла пройти повз оголошення. Потім купила нормальний диван у вітальню — м’який, бежевий, щоб можна було лежати й дивитися у вікно. Раніше Юра казав:
— Наш старий ще послужить.
Тепер я розумію, що старий уже відслужив.
Дім ми добудували. Камін працює, на терасі стоїть великий стіл. Тільки за ним тепер сиджу я, діти приїжджають на вихідні, а Юри немає. Іноді ввечері виношу чай на той стіл і згадую, як він малював ескізи при свічці, бо світла ще не було.
Гроші є. Їх дуже багато. Мені вистачить і внукам залишити, і ще на подорожі, і на все, що захочу. Але я б віддала половину, якби можна було повернути хоча б один тиждень, коли ми могли б поїхати кудись удвох, просто так, без плану й таблиць.
Тепер я живу. Не чекаю «потім». Купую квитки, коли захочу. Запрошую подруг на каву в місто. Іноді просто сідаю в машину й їду кудись, де гарно.
А ви як думаєте, люди? Варто все життя затягувати паски й чекати «справжнього життя» на пенсії, чи краще брати від сьогоднішнього дня все, що можна, поки ще є з ким розділити чай на терасі й сміх у горах? Напишіть, будь ласка, у коментарях. Мені дуже хочеться знати вашу думку.
