fbpx
життєві історії
На порозі стояла літня жінка, майже бабуся. Щойно я відчинила двері і ще не встигла нічого сказати, як вона випалила: – Не можу так жити більше. Ваш другий синочок не помер. Я його продала. Тут я впізнала акушерку.

Я носила під серцем хлопчиків-близнюків. Ми звикли вже до цієї несподіваної новини, раділи, що синочків одразу двійко народиться.

Почали з чоловіком готуватися, ліжечко замовили подвійне. Батьки і його, і мої обіцяли допомагати по черзі. Тож чекали на подію зі щасливими сподіваннями.

Коли прийшов час, Сашко відвіз мене в пологовий, а сам повернувся додому завершувати приготування і чекати жадану новину, бо тоді ще не заведено було народжувати разом з чоловіками.

Пологи були нелегкими, я навіть погано їх пам’ятаю. Але справилася я сама, а от народивши, на кілька хвилин знепритомніла.

Повернулася до свідомості вже в післяпологовій палаті. Біля мене була акушерка.

Вона і повідомила страшну новину: один з хлопчиків, моїх синочків, не вижив, помер одразу після народження…

Сказати, що я була прибита горем – нічого не сказати. До того ж мені навіть не дали його побачити: таких дітей з пологового будинку на руки ховати не видавали, і взагалі, давали не свідоцтво про смерть, а довідку – тому що в РАГСі дитина ще не зареєстрована.

Але треба було жити далі, заради маленького Юрка, заради нашої родини.

Звичайно, знадобився час, щоб оговтатися, та ми змогла, хоч рана лишилася на все життя.

Юрчик підростав, радував нас всіх, а через 5 років у нас з’явилася Наталочка.

Все загалом у нас добре, живемо дружно, Сашко в мене чудовий чоловік і батько, ми майже ніколи не сваримося. Живемо не багато, але все, що треба, маємо. Сашко водієм багато років працює, я – в райраді нашого невеликого міста.

Зараз Юрко вже студент, Наталя вчиться у школі.

І ось минулого тижня наше життя безповоротно змінилося, перевернулося з ніг на голову…

Це була субота, але я зосталася вдома сама: Сашко в рейсі, Юрко не на кожні вихідні приїздить, а Наталя до подруги пішла разом уроки вчити.

Хтось постукав у вікно, раз, вдруге. Я визирнула в нього і побачила майже біля порогу літню жінку, майже бабусю, на перший погляд наче не знайому.

Відчинила двері: на порозі стояла літня жінка, майже бабуся. Щойно я відчинила двері і ще не встигла нічого сказати, як вона випалила:

– Не можу так жити більше. Ваш другий синочок не помер. Я його продала…

Тут я впізнала акушерку, що приймала в мене перші пологи.

Я ледве встояла на ногах в першу мить після почутого. Та потім все ж опанувала себе.

Жінка кинулася мені в ноги, але я спинила її, підняла і запросила зайти.

Вона розповіла мені, що разом з завідувачкою пологового, якої зараз вже немає на цьому світі, вони іноді займалися продажем дітей багатим бездітним родинам. Переважно продавали відмовників, але коли таких не було – тоді чинили так, як ото зі мною…

Того разу було замовлення на хлопчика від подружжя, яке мешкало в Італії, але і чоловік і його дружина мали українське походження. Тому і приїхали по дитину на батьківщину…

Всіма «організаційними питаннями» переважно займалася завідувачка, а Тетяна Миколаївна їй допомагала у всьому. А робила це тому, що в неї на руках була хвора мати, якій потрібні були дорогі ліки, а чоловік покинув її з дитиною, пішов до іншої.

Я вислухала жінку і, бачачи, як вона гірко шкодує про все, розуміючи, як тягар на душі не давав їй нормально жити, я навіть пожаліла її…

В поліцію ми не заявляли, щоб правосуддя вже не чіпало Тетяну Миколаївну. Навіщо? Нічого не зміниш, а вона й так розплатилася душевними гризотами за свої вчинки.

Шукаємо поки що нашого другого хлопчика власними силами, підключили багатьох знайомих, в тому числі і в Італії.

Та хочу сказати, що і я, і Сашко, і всі ми вже дуже щасливі від того, що Юрчиковий братик живий! І сподіваємося, що Господь нам обов’язково допоможе його одного разу відшукати, бо ми в це безмежно ВІРИМО.

Автор: Олена К.

Читайте також: У ВАГІТНІЙ ЖЕБРАЧЦІ В ПЕРЕХОДІ МЕТРО РОМАН ВПІЗНАВ СВОЮ КОЛИШНЮ ДІВЧИНУ СВІТЛАНУ. ОТОРОПІВ ПОДУМКИ, ТА ВИГЛЯДУ НЕ ПОДАВ, ПРОЙШОВ ПОВЗ. АЛЕ ДУМКА: А РАПТОМ ВІД МЕНЕ? – НЕ ДАВАЛА СПОКОЮ.