fbpx

На прощальній церемонії біля Віктора стояла його дружина і діти, а я була наче тінь, як і за його життя. Я старалася не показувати оточуючим своє обличчя, оскільки воно було залите слізьми. Всі б зрозуміли – за співробітниками так не плачуть

На прощальній церемонії біля Віктора стояла його дружина і діти, а я була наче тінь, як і за його життя. Я старалася не показувати оточуючим своє обличчя, оскільки воно було залите слізьми. Всі б зрозуміли – за співробітниками так не плачуть

Я хочу вилити вам душу, але благаю, не судіть мене строго, так вже склалося в моєму житті.

В 24 роки я вийшла заміж, маю з чоловіком двох дітей. Старша дочка навчається і живе зараз в Польщі, а менший синок закінчує цього року року 11 клас. Чоловік мене любить і поважає. В нас все добре, але це лише на перший погляд, і з його сторони. Я ж, стала на шлях – гріху.

Вже багато років я працюю медичною сестрою в одній з кращих клінік нашого міста. Віктора Петровича я знаю дуже давно. Він лікар, і неймовірна людина. Скільки життів він врятував, словами не описати.

Не буду довго тягнути за нитку. Вийшло так, що ми з ним покохали одне одного. Ми прекрасно розуміли, що ні він, ні я, не покинемо свої сім’ї. У Віктора Петровича, як і у мене, є двійко дітей, але вони вже створили свої сім’ї. З дружиною в них гарні відносини. Я сама не раз бачила, оскільки вона часто приходила в нашу клініку на різні обстеження чи аналізи.

Але незважаючи на все ми з ним не могли “розійтися”. Віктор старший від мене майже на десять років, але спорт і здорове харчування робили свою справу – він виглядав молодшим за мого чоловіка.

Одного разу, років чотири чи п’ять тому, ми навіть умудрилися разом поїхати в санаторій в Трускавець. Це були незабутні моменти.

Інколи ми пили чай лише вдвох, і ще на початку обговорювали тему, що б було, якби ми розлучилися і створили власну сім’ю, але в душі, мабуть, ніхто з нас серйозно цього не уявляв. Нам було добре так, як воно було.

Дома нас чекало інше життя, а на роботі, і після, як виходило, ми милувалися один одним.

Та два роки тому Віктор Петрович не пережив корону, і покинув цей світ, а заодно і мене. Він тиждень лежав у нашій лікарні, але так і не вийшов з цього стану. Я бачила його дружину, яка тихенько плакала біля його ліжка. Було навіть й таке, що я втішала її, і говорила, що все буде добре. А в самої на душі було так кепсько.

Його не стало в п’ятницю, а в неділю була церемонія прощання. Було багато наших спільних знайомих лікарів, його діти, родичі, друзі, а я була “тінню” на цій церемонії.

Співчуття приймали його вдова та діти. Я максимально відійшла на задній план, стояла серед друзів і знайомих. Я старалася сховати обличчя, щоб якомога менше людей побачили, як сильно мене вразила його втрата…

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

You cannot copy content of this page