— Мамо, Вероніка не приїде на прощання з татом. Каже, що не може залишити Софійку, а її батьки взагалі відмовилися їхати. Я буду за годину, тільки заберу квіти, які ми замовили.
— Назаре, як це не приїде? Твоя дружина знала Степана дванадцять років. Він же їй за рідного батька був! Невже не можна знайти когось, хто побуде із Софійкою хоча б кілька годин?
— Мамо, прошу тебе, не починай зараз. Я сам засмучений, але не можу силоміць привезти Вероніку. Із Софійкою справді непросто, вона дуже переживає за дідуся.
— А її батьки чим пояснюють свою відсутність? Коли Степан допомагав їм ремонтувати будинок, вони не боялися його бачити. А тепер, коли треба просто приїхати й побути поруч, раптом у всіх знайшлися причини?
Назар не став сперечатися. Сказав, що приїде якнайшвидше, і завершив розмову.
Я повернулася до кімнати, де ще вчора стояли Степанові речі, приготовлені для прощання. На столі лежали документи, список людей, яким треба було повідомити про час церемонії, і квитанції за все, що ми замовили.
До прощання залишалося три години.
У дворі вже порались сусіди. Хтось привіз додаткові стільці, хтось допомагав розставляти столи для поминального обіду. Моя донька Соломія разом із чоловіком Романом поїхали до пекарні забирати замовлення.
Я мала би думати про сотню необхідних справ, але в голові крутилася одна думка: чому люди, яких Степан вважав своєю родиною, не захотіли приїхати?
Мене звати Галина. Мені шістдесят два роки. Живу в невеликому містечку на Буковині, де ми зі Степаном прожили майже сорок років.
Познайомилися ще молодими. Він тоді працював водієм, а я — у місцевій крамниці. Степан був чоловіком небагатослівним, але дуже надійним. Якщо обіцяв щось зробити, то можна було не нагадувати.
У нашому житті вистачало всякого. Будували будинок, виховували двох дітей, допомагали стареньким батькам, переживали часи, коли зарплати затримували на кілька місяців.
Степан умів знаходити вихід навіть тоді, коли я вже починала хвилюватися.
— Галю, не журися наперед, — казав він. — Завтра підемо, розберемося. Ще жодна наша проблема від переживань меншою не стала.
І справді, наступного дня йшов, домовлявся, шукав потрібних людей, щось лагодив, підробляв.
Не скажу, що ми ніколи не сварилися. Степан мав непростий характер. Не любив, коли його повчали, міг упертися через дрібницю, а іноді брався допомагати всім довкола, забуваючи про власні справи.
Я не раз дорікала:
— Ти знову сусідові гараж ремонтуєш? У нас паркан уже третій місяць недороблений!
— Та й наш зробимо. У Петра зараз терміново треба, а я вже пообіцяв.
— Усім ти обіцяєш, а мені доводиться чекати.
Він тоді усміхався:
— Тобі ж я на все життя пообіцяв. От і маю часу більше.
Я сердилася, але знала, що наступної суботи він таки візьметься за наш паркан.
Дітей ми виховували разом. Соломія народилася першою, Назар — через п’ять років.
Донька була схожа на мене: любила порядок, усе планувала, могла десять разів перевірити, чи нічого не забула. Назар більше вдався до батька. Спокійний, неквапливий, не любив суперечок.
Коли діти виросли, Соломія вийшла заміж за Романа й оселилася в Чернівцях. Назар після навчання залишився працювати в обласному центрі, а згодом познайомився з Веронікою.
Мені вона сподобалася відразу.
Гарна, вихована, працювала в невеликій компанії, займалася документами. Розмовляла чемно, завжди цікавилася нашим здоров’ям.
Степан особливо радів, що син нарешті знайшов собі пару.
— Хороша дівчина, — сказав після першого знайомства. — Тільки Назарові треба навчитися самому рішення ухвалювати, бо вона за нього все розпланує.
Я тоді засміялася.
— А може, й добре. Хтось мусить його підганяти.
Весілля справили через рік.
Батьки Вероніки, Богдан і Лідія, жили в селі неподалік від Чернівців. Люди прості, господарські. Богдан колись працював на будівництві, Лідія багато років була продавчинею.
Ми швидко заприятелювали.
На свята їздили одне до одного, разом святкували дні народження онуків, допомагали молодим облаштовувати квартиру.
Коли народилася Софійка, Степан зовсім розчулився.
Він міг годинами возитися з онукою. Купував їй книжки, конструктори, возив на прогулянки.
— Дідусю, а ти завтра приїдеш? — питала мала.
— Якщо бабуся відпустить.
— Бабусю, відпусти дідуся!
І я, звісно, відпускала.
Софійці тепер десять років. Вона вже школярка, має власні захоплення, любить малювати й відвідує танцювальний гурток.
Степан завжди цікавився її справами.
Навіть коли сам почувався не дуже добре, питав, як минув виступ, чи сподобався новий учитель, яку книжку вона зараз читає.
Наші стосунки зі сватами теж здавалися мені добрими.
Степан не раз допомагав Богданові.
Коли в них почав протікати дах над літньою кухнею, чоловік поїхав на два дні й допоміг усе полагодити. Коли зламалася стара пральна машина, знайшов майстра й сам привіз потрібні деталі.
А ще ми щороку передавали їм овочі зі свого городу.
Не тому, що вони були бідні.
Просто в нас землі було більше, а Степан любив вирощувати все своє.
Він міг набрати два великі ящики помідорів, огірків, перцю й сказати:
— Галю, Назар у суботу приїде. Давай сватам передамо, бо в нас цього добра й так забагато.
Я не заперечувала.
Лідія завжди дякувала, іноді привозила домашню випічку або гостинці для нас.
Ми не рахували, хто кому більше допоміг.
Принаймні мені так здавалося.
Останній рік Степан почав частіше скаржитися на втому.
Спочатку списував усе на вік.
Потім лікарі порадили пройти додаткові обстеження, змінити режим, більше відпочивати.
Я просила його не братися за важку роботу.
Він погоджувався, але все одно знаходив собі заняття.
— Степане, залиш ті дошки. Роман у суботу приїде, допоможе.
— Та я тільки поскладаю.
— Ти завжди тільки поскладаєш, а потім до вечора працюєш.
— Добре, Галю. Уже йду.
Ми поступово звикали до думки, що треба жити спокійніше.
Планували наступного літа поїхати на кілька днів у Карпати. Хотіли запросити дітей із сім’ями, винайняти будиночок, побути всі разом.
Степан навіть почав відкладати гроші.
Але на початку квітня його раптово не стало.
Усе відбулося так швидко, що я ще кілька днів автоматично накривала на стіл для двох.
Соломія приїхала того самого вечора.
Роман узяв на себе організаційні питання. Назар теж приїхав, допомагав із документами, домовлявся про транспорт.
Я бачила, що синові важко.
Він був дуже близький із батьком.
Коли вони працювали разом, могли майже не розмовляти, але чудово розуміли один одного.
Тепер Назар ходив подвір’ям, перевіряв якісь дрібниці, кілька разів переставляв стільці, хоча вони й так стояли правильно.
Я хотіла його обійняти, але він поспішив до машини.
— Мамо, я ще маю забрати документи. Скоро повернуся.
Вероніка приїхала наступного дня разом із Софійкою.
Вона зайшла до будинку, привіталася, обійняла мене.
— Галино, дуже співчуваю. Ми всі так засмучені.
Я подякувала.
Софійка підійшла й притулилася до мене.
— Бабусю, а дідусь уже ніколи не приїде?
Я присіла біля неї.
— Ні, сонечко. Але ми будемо його пам’ятати. І ти зможеш мені розповідати все, що згадуватимеш про нього.
Дитина кивнула.
Вероніка майже відразу сказала, що вони ненадовго.
— Софійці тут дуже важко. Вона вже кілька ночей погано спить. Я думаю, ми поїдемо раніше.
Я тоді нічого не заперечила.
Розуміла, що дитині непросто.
Але сподівалася, що на саме прощання невістка приїде.
Увечері Назар повідомив, що Вероніка залишиться вдома.
Я запитала про сватів.
Він сказав, що вони теж не планують їхати.
— Мамо, Лідія дуже боїться таких церемоній. Вона просила передати, що приїдуть пізніше.
Я не могла цього збагнути.
— Назаре, твій батько для них чужою людиною був?
— Ні, мамо. Але люди по-різному переживають такі події.
— А мені як переживати? Я ж не можу сказати, що боюся, і нікуди не йти.
Син попросив не сваритися.
Я погодилася.
Але всередині вже накопичувалася образа.
У день прощання прийшло багато людей.
Сусіди, колишні колеги Степана, далекі родичі, знайомі з навколишніх сіл.
Дехто спеціально відпросився з роботи.
Один чоловік, із яким Степан колись працював, приїхав аж із Коломиї.
Він підійшов до мене й сказав:
— Ваш чоловік мені колись дуже допоміг. Я не міг не приїхати.
Я подякувала.
І знову подумала про Вероніку та її батьків.
Чужі люди знайшли час.
А найближчі родичі — ні.
Назар був поруч майже весь день.
Допомагав гостям, стежив, щоб усе відбулося належно.
Я бачила, як він кілька разів відходив убік, щоб побути самому.
Мені було шкода сина.
Але водночас я сердилася, що він не переконав дружину приїхати.
Після поминального обіду Соломія залишилася зі мною.
Роман відвіз дітей додому й повернувся наступного ранку.
Ми з донькою прибирали, складали речі, перевіряли залишки продуктів.
Соломія запитала:
— Мамо, ти чого така напружена? Я бачу, що ти на Назара сердишся.
— А ти не сердишся?
— Через що?
— Через Вероніку. Через її батьків. Невже не можна було приїхати?
Донька зупинилася.
— Мамо, мені теж дивно. Але зараз не час з’ясовувати стосунки.
— А коли буде час?
— Коли всі трохи заспокояться.
Я відклала рушник.
— Ти знаєш, скільки твій тато для них зробив? Богданові дах лагодив, Лідії ліки возив, коли вона після операції не могла сама їздити до аптеки. А вони навіть на годину не приїхали.
Соломія сіла навпроти.
— Мамо, тато допомагав не для того, щоб йому потім віддячували присутністю на прощанні.
— Я й не кажу, що вони щось винні. Але ж є людська повага.
— Є. Тільки ми не знаємо, що в них зараз відбувається.
Я не хотіла цього слухати.
Мені здавалося, що донька захищає людей, які повелися байдуже.
Наступного дня я зателефонувала Лідії.
Вона відповіла не відразу.
— Галю, доброго дня. Як ти там?
— Як може бути жінка, яка щойно залишилася без чоловіка?
— Розумію. Дуже тобі співчуваю.
— Лідо, я хотіла запитати, чому ви з Богданом не приїхали.
На тому кінці стало тихо.
Потім сваха сказала:
— Галю, мені дуже важко бувати на таких церемоніях. Я ще після своєї мами довго не могла оговтатися. А Богдан не хотів залишати мене саму.
— Але ж Степан був вам близькою людиною.
— Знаю. І ми його дуже поважали.
— То чому не знайшли способу приїхати?
Лідія відповіла не одразу.
— Я не хочу зараз із тобою сперечатися. Ми приїдемо трохи пізніше, привеземо квіти, побудемо разом.
— Коли пізніше? Через місяць? Через рік?
— Галю, прошу тебе…
Я завершила розмову швидше, ніж збиралася.
Потім кілька разів згадувала її слова.
Може, справді не варто було так говорити?
Але образа нікуди не зникала.
Через дев’ять днів після прощання ми зібралися родиною.
Приїхали Соломія з Романом, Назар, кілька родичів.
Вероніки знову не було.
Назар пояснив, що Софійка захворіла й дружина залишилася з нею.
Я запитала, чи серйозно.
Він сказав, що звичайна застуда, але дитині потрібен спокій.
Я кивнула.
За столом намагалася не порушувати цю тему.
Та коли гості розійшлися, попросила сина залишитися.
— Назаре, нам треба поговорити.
Він одразу насторожився.
— Мамо, якщо знову про Вероніку, то я вже все сказав.
— А я ще не все.
Ми сіли у вітальні.
Я розповіла, як мене зачепила відсутність невістки та сватів.
Назар слухав.
Потім сказав:
— Мамо, я розумію твою образу. Але ти не бачила, що було вдома після того, як Софійка дізналася про дідуся.
— Вона ж приїжджала.
— Так. І після того кілька ночей прокидалася, питала, чи з тобою все добре, чи не залишишся ти сама назавжди. Вероніка водила її до дитячого психолога, бо донька дуже тривожилася.
Я подивилася на сина.
— Чому ти мені цього не сказав?
— Я намагався. Але ти щоразу починала говорити, що Вероніка не поважає тата.
— Бо мені так здавалося.
— А я між вами двома опинився. Мені самому важко, мамо. Я теж втратив батька. Але вдома маю дитину, яка боїться навіть залишатися сама в кімнаті.
Я відчула, що розмова пішла зовсім не так, як я очікувала.
— Назаре, я не знала, що Софійці настільки важко.
— Ти й не питала.
Це було сказано спокійно.
Але саме ці слова я потім згадувала найчастіше.
Син поїхав увечері.
Перед від’їздом обійняв мене.
— Мамо, я тебе люблю. І Вероніка теж добре до тебе ставиться. Просто зараз усім непросто.
Я кивнула.
Але не попросила передати дружині привіт.
Через кілька днів зателефонувала Соломія.
Вона запитала, як минула розмова з Назаром.
Я переказала.
Донька вислухала.
— Мамо, може, ти трохи поспішила з висновками?
— А ти вважаєш, що я не маю права ображатися?
— Маєш. Але ж ти сама кажеш, що Софійці важко. Може, Вероніка справді зробила те, що вважала правильним для дитини.
— А її батьки?
— Про них я нічого не знаю. Але й ти не знаєш усіх обставин.
Мені не сподобалося, що Соломія знову не підтримала мене беззастережно.
Я сказала:
— Добре, доню. Не будемо про це.
Вона не стала наполягати.
Проте перед завершенням розмови додала:
— Мамо, я знаю, як ти любила тата. Але не роби так, щоб через цю образу ми почали віддалятися одне від одного.
Після цього я кілька днів майже не спілкувалася з родичами.
Займалася господарством.
Перебирала Степанові інструменти, складала його документи, розбирала старі рахунки.
У майстерні знайшла коробку з деталями, які він купував для Богданового мотоблока.
Поруч лежав папірець із написом: «Передати сватові, коли приїде».
Я сіла на старий стілець.
Степан навіть перед останніми обстеженнями думав про чужі справи.
Мені захотілося віднести коробку до сараю й більше не згадувати.
Але я поставила її на полицю.
Через два тижні приїхав Богдан.
Сам.
Я саме працювала на городі, коли почула, як хтось відчиняє хвіртку.
— Галю, доброго дня.
Я випросталася.
— Доброго.
Він тримав невеликий букет квітів.
— Хотів заїхати раніше, але не виходило.
Я запросила його до будинку.
Богдан поставив квіти, сів.
Було видно, що почувається незручно.
— Галю, я знаю, що ти на нас сердишся.
— А ти б не сердився?
Він потер долоні.
— Не знаю. Може, й сердився б. Але я хочу пояснити.
Я чекала.
— Лідія справді дуже важко переносить такі церемонії. Після того як не стало її матері, вона кілька разів зверталася до лікаря через сильну тривогу. Ми не любимо про це розповідати.
— А ти чому не приїхав сам?
Богдан подивився на мене.
— Бо побоявся залишити її. Того ранку їй було дуже зле. Я розумію, що мав хоча б зателефонувати тобі особисто. Але подумав, що Назар усе передасть.
— Степан би на твоєму місці приїхав.
— Можливо. Він був сильніший у таких речах.
Я не очікувала такої відповіді.
Богдан продовжив:
— Галю, я не хочу виправдовуватися. Ми справді мали краще пояснити. Але повір, Степана ми дуже поважали. І допомогу його пам’ятаємо.
Я розповіла про коробку з деталями.
Богдан здивувався.
— Він таки купив? Я ж просив не поспішати. Хотів сам знайти.
Ми пішли до майстерні.
Я показала коробку.
Богдан узяв її, роздивився.
— От чоловік був… Навіть це встиг.
Він запропонував заплатити за деталі.
Я відмовилася.
— Степан купував тобі. То забирай.
Богдан подякував.
Перед від’їздом сказав:
— Лідія хоче приїхати до тебе. Але боїться, що ти не захочеш її бачити.
Я відповіла:
— Нехай спочатку зателефонує.
Він кивнув.
Після його від’їзду я ще довго працювала в майстерні.
Переставляла інструменти, витирала полиці, складала дрібні речі.
Мені було важко визнати, що я могла не знати всього.
Але ще важче — відмовитися від власної образи.
Через кілька днів зателефонувала Вероніка.
Вона говорила обережно.
— Галино, доброго дня. Як ви себе почуваєте?
— Потроху.
— Назар казав, що ви багато працюєте. Може, вам потрібна допомога?
— Поки справляюся.
Вероніка зробила паузу.
— Я хотіла запитати про Софійку. У неї скоро закінчується навчальний рік. Вона дуже хоче приїхати до вас на канікули.
Я відчула, як усередині знову піднімається образа.
— А тепер ви згадали про бабусю?
Вероніка не відповіла відразу.
— Галино, я не розумію.
— Коли Степана не стало, ти не знайшла часу приїхати на прощання. А тепер хочеш, щоб я ціле літо доглядала Софійку?
— Я не прошу вас доглядати її ціле літо. Ми хотіли привезти на два тижні, як домовлялися ще взимку. Вона сама дуже проситься.
— Вероніко, я не можу зараз робити вигляд, що нічого не сталося.
— Я й не прошу.
— Тоді нам треба поговорити.
Невістка погодилася.
Ми домовилися зустрітися наступної суботи.
До того часу я кілька разів змінювала своє рішення.
То хотіла сказати, що Софійка може приїжджати будь-коли.
То думала, що краще взагалі відкласти канікули.
Мені було соромно перед онукою.
Вона ні в чому не завинила.
Але я боялася, що якщо погоджуся одразу, Вероніка вирішить, ніби все можна залишити без розмови.
У суботу приїхали Назар і Вероніка.
Софійку залишили вдома з батьками невістки.
Ми сіли у вітальні.
Назар запропонував спочатку поговорити спокійно.
Я погодилася.
Вероніка почала першою.
— Галино, я знаю, що ви образилися. І мені шкода, що так вийшло. Але я не могла залишити Софійку в тому стані.
— А чому не сказала мені про це відразу?
— Бо ви самі переживали важкий час. Я не хотіла додавати вам клопотів.
— Але ж я її бабуся. Мала право знати.
Вероніка кивнула.
— Мали. Тут я помилилася. Треба було поговорити з вами раніше.
Я відчула, що частина напруження спала.
Але хотіла сказати ще дещо.
— Вероніко, твій свекор завжди ставився до тебе добре. Він допомагав вам, любив Софійку, радів кожному вашому приїзду. А в той день тебе не було поруч із нами. Для мене це дуже важко прийняти.
Невістка подивилася на мене.
— Я знаю, яким добрим він був. І я вдячна йому за все. Але того дня я мала вибирати між тим, щоб бути на церемонії, і тим, щоб залишитися з донькою, яка дуже боялася.
— Можна було попросити когось іншого.
— Ми пробували. Софійка не хотіла залишатися ні з ким, окрім мене. Навіть із моєю мамою.
Назар додав:
— Мамо, я ж тобі розповідав.
Я повернулася до нього.
— Розповідав. Але мені хотілося почути це від Вероніки.
Невістка продовжила:
— Я не хочу, щоб ви думали, ніби мені байдуже. Я теж сумую за Степаном. Він був хорошим дідусем для Софійки й завжди ставився до мене з повагою. Але я не могла тоді вчинити інакше.
Я запитала:
— А якби на моєму місці була твоя мама?
Вероніка трохи подумала.
— Не знаю. Можливо, вона теж образилася б. Але я сподіваюся, що з часом зрозуміла б мене.
Ця відповідь була чесною.
І саме тому мені стало ще складніше.
Я хотіла почути, що невістка визнає свою провину й пообіцяє більше так не робити.
А вона говорила про вибір, який зробила заради дитини.
Назар сидів поруч.
Він не втручався, доки я не сказала:
— Мені здається, що для вас я тепер потрібна лише тоді, коли треба допомогти із Софійкою.
Син різко випростався.
— Мамо, це несправедливо.
— Чому?
— Бо ми приїжджали до вас не тільки тоді, коли потрібна була допомога. Тато сам просив привозити Софійку частіше. І ти теж.
— Так, але…
— Мамо, ти зараз змішуєш різні речі. Ти образилася на Вероніку, а тепер відмовляєш Софійці, яка дуже хоче до тебе.
Я подивилася на сина.
— Я не відмовляю. Просто хочу, щоб ви зрозуміли мої почуття.
— Ми розуміємо. Але ти теж спробуй зрозуміти нас.
Вероніка додала:
— Галино, якщо ви зараз не готові приймати Софійку, скажіть прямо. Ми не будемо наполягати. Але я не хочу, щоб вона думала, ніби бабуся більше не хоче її бачити.
Мені стало важко.
Я згадала, як Софійка бігала нашим подвір’ям, як Степан учив її садити полуницю, як вони разом майстрували маленьку годівничку для птахів.
Я дуже любила онуку.
І не хотіла, щоб наші дорослі суперечки зачепили її.
Але водночас мені здавалося, що якщо я зараз просто погоджуся, моя образа залишиться невисловленою.
Ми ще довго розмовляли.
Назар розповів, як Софійка поступово повертається до звичного життя, як психолог порадив не змушувати її брати участь у церемоніях, яких вона боїться.
Вероніка пояснила, що не хотіла віддалятися від мене.
Я розповіла, як важко було стояти серед людей і не бачити поруч тих, кого вважала найближчими.
Ніхто не підвищував голосу.
Але розмова була непростою.
Зрештою ми домовилися, що Софійка приїде на кілька днів, а потім вирішимо, чи залишиться довше.
Вероніка погодилася.
Назар запропонував сам привезти доньку.
Перед від’їздом невістка підійшла до мене.
— Галино, я не хочу, щоб ми стали чужими людьми.
Я подивилася на неї.
— Я теж не хочу.
Вона обійняла мене.
Я відповіла на обійми, але відчувала, що між нами ще залишилося багато невисловленого.
Після їхнього від’їзду я зателефонувала Соломії.
Розповіла про зустріч.
Донька вислухала.
— Мамо, мені здається, ви зробили важливий крок.
— Не знаю, доню. Я наче й розумію Вероніку, але все одно згадую той день.
— Ти маєш право згадувати. Просто не дозволяй одній події перекреслити все хороше, що було між вами.
Я подякувала їй.
Потім пішла до Степанової майстерні.
Там досі стояли його інструменти, складені так, як він любив.
Я взяла стару викрутку, яку він часто використовував, і поклала на місце.
Степан завжди казав, що родина тримається не на великих словах, а на щоденних вчинках.
А я тепер думала, що саме вважати таким вчинком.
Приїхати на прощання, навіть коли тобі важко?
Чи залишитися з дитиною, яка потребує тебе?
Через тиждень Назар привіз Софійку.
Вона вибігла з машини й одразу кинулася до мене.
— Бабусю, я так скучила!
Я обійняла її.
— І я за тобою, сонечко.
Софійка привезла великий альбом із малюнками.
Показувала, що намалювала за останні місяці.
На одному аркуші був наш будинок, сад і Степан біля старої яблуні.
— Це дідусь, — сказала вона. — Я намалювала його так, як пам’ятаю.
Я розглядала малюнок.
Степан усміхався, тримав у руках садовий інструмент.
Софійка додала:
— Мама сказала, що можна сумувати за дідусем і все одно радіти іншим речам.
Я кивнула.
— Мама правильно сказала.
Того дня ми разом працювали в саду.
Софійка допомагала поливати квіти, збирала полуницю, розповідала про школу.
Увечері запитала:
— Бабусю, а ти на маму сердишся?
Я зупинилася.
— Чому ти так думаєш?
— Бо ви раніше частіше розмовляли. А тепер мама каже, що не хоче тебе турбувати.
Я присіла біля онуки.
— Ми з мамою трохи посперечалися. Але це дорослі справи. Ти тут ні до чого.
— А ви помиритеся?
Я погладила її по волоссю.
— Будемо старатися.
Софійка кивнула.
Потім побігла показувати Назарові полуницю, яку зібрала.
А я залишилася біля грядки.
Мені було соромно, що дитина помітила нашу напруженість.
Наступного ранку я сама зателефонувала Вероніці.
Розповіла, як Софійка провела день, що їла, чим займалася.
Невістка зраділа.
— Дякую, Галино. Я дуже хвилювалася, як вона там.
— Усе добре. Вона вже домовилася з Назаром, що він привезе їй нові фарби.
Ми трохи поговорили.
Потім я сказала:
— Вероніко, Софійка запитувала, чи ми з тобою помиримося.
Невістка відповіла не відразу.
— Мені шкода, що вона це помітила.
— Мені теж.
— Я хочу, щоб у вас були хороші стосунки. І щоб між нами теж усе було нормально.
Я подивилася у вікно.
Софійка саме бігала подвір’ям, шукаючи свою загублену стрічку.
— Будемо старатися, — сказала я.
Після розмови відчула полегшення.
Але не повне.
Бо я й досі не могла остаточно відпустити ту образу.
Минуло ще кілька днів.
Софійка залишилася в мене на тиждень довше, ніж планували.
Ми разом ходили на ринок, пекли пироги, перебирали старі фотографії.
Вона часто згадувала дідуся.
Розповідала, як він учив її їздити на велосипеді, як дозволяв допомагати в майстерні, як завжди привозив їй маленькі подарунки.
Я слухала.
І поступово почала розуміти, що для Софійки Степан залишився не лише спогадом про сумний день.
Він був частиною її дитинства.
І це було важливіше за те, хто саме стояв поруч під час прощання.
Одного вечора Назар приїхав забрати доньку.
Ми сиділи на подвір’ї.
Софійка складала речі, а син допомагав мені прибрати садовий інвентар.
— Мамо, ти як? — запитав він.
— Потроху. Софійка мене дуже підтримала.
— Вона теж рада, що побула тут.
Я подивилася на сина.
— Назаре, я багато думала про нашу розмову.
Він зупинився.
— І що вирішила?
— Що, мабуть, не все можна оцінювати так, як звикла я. Але мені все одно важко прийняти, що Вероніки не було того дня.
Син кивнув.
— Я розумію. І не прошу тебе забути.
— А ти на мене не сердишся?
— Іноді серджуся. Бо мені здається, що ти не бачиш, як старається Вероніка. Але я знаю, що тобі зараз непросто.
Ми обійнялися.
Потім він поїхав із Софійкою.
Я залишилася сама.
У будинку стало тихо.
Я пройшла кімнатами, прибрала дитячі речі, поставила на полицю альбом із малюнками.
На останній сторінці Софійка намалювала нас усіх разом.
Степан стояв біля яблуні, я поруч із ним, а трохи далі — Назар, Вероніка й сама Софійка.
Я довго розглядала малюнок.
Потім поставила його на видне місце.
Наступного дня зателефонувала Лідія.
Вона запитала, чи може приїхати до мене разом із Богданом.
Я погодилася.
Ми домовилися на неділю.
І тепер я думаю, як правильно поводитися під час цієї зустрічі.
Чи варто ще раз відверто сказати сватам, як мене зачепила їхня відсутність, чи краще прийняти їхнє пояснення й поступово відновлювати стосунки, не повертаючись щоразу до того важкого дня?
