На Різдво ми з донечками в обновках пішли на службу в церкву. Ми ще не встигли додому повернутися, як по селу стали доноситися чутки, що я на гроші за Степана себе одягнула, як королеву, з ніг до голови. Людоньки, мій чоловік віддав своє життя за вас, за вільну Україну, а вам не соромно небилиці по селі розпускати. Відправляйте своїх, і купляйте все, що вам заманеться, я і словом не промовлюся.
Нікому б не побажала пережити те, що пережила я. Та люди все ж вважають, що я повинна загорнутися в чорну плахту і навіть з дому не виходити. Всі заздрять цим “грошам”. Я б віддала вам все що я маю, тільки б мій чоловік був поруч зі мною…
Коли мій чоловік з перших днів війни пішов захищати нашу батьківщину, люди мені за спиною говорили, що все це заради тих “тисяч” що платить держава. Я тоді нічого не говорила, оскільки була зайнята іншим – молитвою за щасливе повернення свого Степана додому.
В нас з чоловіком дві донечки близнючки: Оленка та Мирослава, їм по 13 років. До війни ми жили в мирі, злагоді та любові.
Та в квітні місяці в наш дім прийшла звістка, від якої у мене досі підкошуються ноги та темніє в очах.
Мій чоловік віддав своє життя за Україну у важкому бою…
Як я все це пережмла, не скажу, оскільки досі не вірю, що більше ніколи мій Степан не переступить поріг хати, яку сам збудував і не обійме мене та дітей…
Перед Різдвом ми з дітьми поїхали за покупками. Вони захотіли собі нові курточки та шапки.
Коли в торговому центрі на манекені вони побачили дублянку, стали мене просити її приміряти.
Врешті-решт я вийшла з цього магазину з покупкою, яку зовсім не планувала. Вона і справді мені дуже личила. В іншому магазині мені підібрали для цього одягу і чобітки.
Діти були щасливі бачити мене не в чорних балахонах ще й з милою усмішкою на очах, якої так давно вже не було.
На Різдво ми з донечками в обновках пішли на службу в церкву. Забула ще написати, що живемо ми в селі, де всі і про всіх все знають.
Я ще не встигла з дівчатками додому повернутися, як по селу стали доноситися чутки, що я на гроші за Степана себе одягнула, як королеву з ніг до голови.
Людоньки, я ж працюю, а навіть якщо і так, чого ви лізете в моє життя?
Якщо так хочеться тих “грошей” то відправляйте своїх чоловік воювати і одягайтеся як тільки заманеться.
Я жодного слова не скажу вам у відповідь.
Тільки благаю, не чіпайте мене та моїх дітей.
Ніхто й ніколи не дізнається, що насправді робиться в моїй душі…
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
