На Різдво Василь здивував розмахом! “Каханочка”, очевидно, була дуже “чемною”, бо чоловік подарував їй годинник за цілий статок, а мені — піну для ванни.
Мене просто пересмикнуло, коли я виявила чек у кишені його куртки, захований так недбало, що це було образливо. Моє серце пропустило удар не від побаченої суми, а від чіткого усвідомлення: цей дорогий швейцарський годинник за сотні тисяч гривень, куплений напередодні Різдва, точно не призначався мені, Валентині, його дружині. Знову той самий сценарій, але в новій, ще більш цинічній, обгортці.
Пам’ятаю той січневий ранок, коли все змінилося, хоча на перший погляд, це був просто черговий день після Різдва, сповнений ароматами залишків мандаринів та хвої. Чоловік, Василь, повернувся з ранішньої пробіжки, і, як завжди, кинув свою спортивну куртку на стілець біля шафи.
Ми прожили разом вісімнадцять років, і за цей час я навчилася вловлювати найтонші зміни в його настрої, в його поведінці, навіть у тому, як він дихав. Останні кілька місяців моє внутрішнє чуття волало про небезпеку, але я, як це часто буває, відкидала ті думки, списуючи все на втому, стрес на його роботі, чи просто на рутину, що з’їдає романтику.
Я бачила його телефон, як він майже приріс до його руки, бачила ті незручні, затяжні паузи в розмові, коли мені доводилося перепитувати його по два-три рази. Але це все було лише тло. Справжній ляп чекав мене в кишені тої спортивної куртки.
Я зазвичай не торкаюся його речей. Це був мій принцип. Але того дня я вирішила розібрати купу чистого, що лежало біля кошика, і куртка лежала так, наче благала її прибрати.
Засунувши руку в бічну кишеню, я намацала щось тверде і тонке — прямокутну коробочку. Витягнула її. Це був футляр від ювелірного виробу, але не простого. Від нього відчутно пахло дорожнечею і чимось чужим, не нашим. Усередині, на оксамитовій подушечці, лежав чек.
Довгий, згорнутий у кілька разів, з датою тиждень тому і астрономічною, просто неймовірною сумою, що фігурувала в графі Всього. Придбано: жіночий годинник швейцарської марки, лімітована колекція.
Навіть із моєю мінімальною обізнаністю в таких речах, я розуміла — це подарунок, ціна якого рівноцінна моїй річній зарплаті. І це точно не мій подарунок. Мій Василь, який на наше останнє Різдво подарував мені набір для ванни і сказав, що головне — увага, а не гроші, витратив таку шалену суму.
Руки, як і вся я, миттєво стали холодні. Я сіла на ліжко, міцно тримаючи в руці той папірець, що став звинувачувальним актом. Я не кричала, не плакала, не здіймала галасу.
У голові була порожнеча, яку поступово заповнювала ясність. Усі мої побоювання, усі проігноровані підказки долі, усі його дивні відрядження, які затягувалися на зайвий день, — усе стало на свої місця. Усе заради неї. Я поклала чек назад у кишеню, вийшла на кухню і заварила собі міцну каву, намагаючись знайти хоч якийсь вихід із цього глухого кута, що утворився навколо мого життя.
Я чекала до вечора. Він прийшов, як завжди, втомлений, але з якимось дивним, ледь помітним блиском в очах, що виказував його. У цей блиск, цю радість, яку він приносив не додому, а вже мав десь, і було найобразливіше.
— Ти обідав? — запитала я, голос звучав рівно, навіть занадто спокійно, як мені здавалося.
— Так, обідав, ще на роботі трохи перекусив. Ти як? Чого така бліда? — він підійшов до мене, хотів поцілувати, але я інстинктивно відхилилася, прикинувшись, що мені потрібно взяти сільницю.
— Нічого особливого, просто втомилася трохи. Слухай, мені потрібно з тобою поговорити, Василю. Сядь, будь ласка.
Він сів навпроти, насупивши брови. Чоловіки завжди відчувають, коли настає момент істини, і він уже знав, що я щось знаю.
— Я слухаю тебе, Валю. Тільки давай без драм, я не маю сил на це.
— Драм не буде, це просто розмова. Дуже дорога розмова, я б сказала.
Я дістала з кишені свого халата чек і повільно поклала його на стіл, рівно між нашими тарілками. Він навіть не подивився на папірець, його погляд був прикутий до мого обличчя. Але він усе зрозумів.
— Ти знаєш, що це? Це майже двісті тисяч. Двісті тисяч гривень, Василю. Твоя дружина, з якою ти прожив вісімнадцять років, отримала на Різдво ароматизовану піну для ванни, а хтось інший отримав цей годинник. Хто ця людина?
Він відвів погляд. Пауза затягнулася на вічність, у якій я почула, як тикає годинник на стіні, мій дешевий, звичайний годинник, куплений років десять тому.
— Це для клієнта. Дуже важливого клієнта, Валю, ти не розумієш. Я мав його задобрити, укласти контракт. У нього ювілей був. Ми не могли просто подарувати пляшку віскі. Це ділові стосунки.
— Не сміши мене. У чеку написано ЖІНОЧИЙ годинник. Лімітована колекція. Я не знаю жодного твого клієнта, який би носив такий годинник. З якого це моменту ти купуєш клієнтам такі дорогі речі, та ще й з жіночої лінійки?
— Ти… ти не повинна була цього бачити. Я забув витягнути. Це помилка. Я повертаю його завтра. Я сказав продавцям, що передумав, але забув про чек. Це все, Валю. Нічого більше.
Його брехня була такою прозорою, такою образливою у своїй простоті. Він навіть не намагався вигадати щось складніше. Це означало, що він мене не поважає настільки, щоб вигадати пристойну історію.
— Добре, Василю. Я тобі вірю. Але скажи мені тоді, що ти робив в Одесі три дні, якщо твій офіс у Львові, а ти сказав, що їздив до Києва на конференцію? Навіщо ти видалив усі фото зі свого телефону за останні два тижні? Я бачила, що ти це зробив, бо ти забув очистити кошик.
Він обперся на спинку стільця, виглядаючи, як людина, що програла шахову партію і тепер просто чекає на мат. Здавалося, він навіть полегшав, що все закінчилося.
— Її звати Каріна. Вона мій менеджер з нового проєкту.
— І Каріна — важливий клієнт? Який носить годинники за двісті тисяч?
— Вона… вона не просто менеджер. Це почалося ще восени. Я не хотів, щоб ти знала, Валю. Я не хотів тебе образити. Ти мені дорога.
— Дорога? Ні, Василю, дорога мені ця річ, — я вказала на чек. — Я, мабуть, просто звична. А тепер скажи мені, Каріна. Вона була слухняною дівчинкою? Вона заслужила такий подарунок?
Він мовчав, закривши обличчя руками. Я підвелася. Мені не потрібні були його зізнання, я все зрозуміла. Я розуміла, що наші стосунки перетворилися на порожню шкаралупу, яку він намагався заповнити чимось яскравим, новим.
Наступні дні перетворилися на химерну пантоміму. Ми продовжували жити в одному домі, спали в різних кімнатах, щоб не посилювати ситуацію. Я говорила з подругою, Мариною, про цю ситуацію.
— Валю, це так… це так несподівано. Але ти ж сильна. Чому ти не кричиш?
— Навіщо, Марино? Щоб що? Щоб він відчув провину і повернувся? Він уже пішов. Просто його речі ще тут. Мій спокій дорожчий. Мені потрібно зібрати себе по шматочках.
Я взяла відпустку, сіла і почала складати фінансовий план. Я виписала всі наші спільні активи, пасиви, всі рахунки. Я навіть не сперечалася з ним про годинник. Нехай носить. Це тепер його тягар, не мій. Це не годинник, це символ. Символ його вибору.
Через тиждень Василь сів поруч зі мною на кухні, коли я пила ранкову каву, дивлячись у вікно на сірий січневий світанок.
— Валю, нам потрібно це вирішити. Я не можу так більше.
— Я вже вирішила, Василю. Ти можеш залишити квартиру собі, я візьму половину від її вартості. Нам нема чого ділити, крім майна. Дітей у нас немає, слава Богу.
— Ні, я не про це. Я про нас. Я не хочу руйнувати сім’ю. Каріна… це було швидкоплинне.
Я ледь помітно посміхнулася. Як швидкоплинно. На двісті тисяч швидкоплинно.
— Не принижуй нас обох, Василю. Це було не швидкоплинно. Це було обдумано, сплановано і профінансовано. Ти зробив вибір, коли витрачав ці гроші, а не коли вибирав іншу жінку. Я поважаю твій вибір, тепер поважай мій.
— Але я не кохаю її, Валю! Я кохаю тебе! Це було лише…
— Не треба говорити те, що ти думаєш, я хочу почути те, що ти робиш. А робиш ти ось що: ти спиш у кімнаті, ти не приносиш мені квітів, ти не снідаєш зі мною. Ти живеш своїм життям, а я живу своїм. Ми тепер сусіди. Просто в нас спільний дах над головою. Мені потрібен спокій.
Наступні тижні ми жили, як тіні. Ми обговорювали продаж нашої спільної дачі. Я перевела всі свої заощадження на окремий рахунок і навіть заблокувала його доступ до нашого спільного. Це було не від злості, а від інстинкту самозбереження. Я знала, що він не погана людина, він просто слабка людина, яка заплуталася. Але його слабкість стала моєю проблемою.
— Ти впевнена, що хочеш, щоб я пішов? — запитав він якось увечері, коли я збирала книги, щоб віддати їх у бібліотеку.
— Я впевнена, що хочу, щоб ми обидва були щасливі. Якщо твоє щастя там, то я не буду тебе тримати. Моє щастя починається тут, де немає більше таємниць і перевірки кишень.
Я зібрала йому кілька його речей, але він не поспішав іти. Він, здається, чекав, що я все-таки дам слабину, кинуся йому на шию, вибачу його. Але цього не сталося.
Ось ми й живемо. Різдво минуло. Рік закінчується. Він все ще тут, але його думки не зі мною. Наша квартира тепер мовчазна, наче музей, де не можна торкатися експонатів. Я вже знайшла собі маленьку орендовану студію, почала переговори про розподіл нашого спільного бізнесу.
Ми обговорюємо графік нашого поділу, розмовляємо про документи, але не про почуття. Я не відчуваю до нього нічого поганого. Я просто відчуваю порожнечу. І мені це подобається, бо порожнеча — це початок чогось нового.
Що ви думаєте, дорогі читачі? Чи правильно я вчинила, що відразу прийняла його вибір і не дала йому шансу на виправдання, чи все ж таки варто було б спробувати боротися за те, що ми будували майже двадцять років, незважаючи на той дорогий годинник?
