Вдруге я вийшла заміж 4 роки тому. Руслан мені здався тоді чудовою кандидатурою, доглядав, турбувався, дарував квіти. Я й зараз його люблю, незважаючи на напруження у наших стосунках.
Коротко про нас: нам по 31 року, обидва працюємо, дітей наразі немає. Я займаюся дизайном інтер’єрів – він звичайний менеджер на фірмі.
Хоча ми нібито не бідуємо, на свою квартиру накопичити до війни не вдалося. Просто живемо, іноді їздимо на відпочинок, зараз лиш по Україні. Все як у людей. Винаймаємо квартиру в непоганому районі міста. Двокімнатну. Хоча спільні друзі і пропонували нам з’їхатися в однушку, щоб заощадити на цьому, але мені особисто здається, що це невдала ідея.
Двоє дорослих не зможуть поділити одну кімнату між собою. Не має значення, якого вона буде розміру. Я люблю дивитися серіали без навушників, Руслану подобається футбол. Окреме приміщення дуже допомагає в особистому житті: можна побути наодинці, подумати. Не заважати своїй другій половинці. Коротше кажучи, одна кімната для нас не варіант.
Нещодавно мені у спадок від дідуся дісталася квартира на околиці міста. Ну як сказати, квартирка скоріше. Стара, без ремонту, з меблями минулого тисячоліття. Ну, ви знаєте. Що з нею робити, незрозуміло. Ремонт забере купу грошей. Жити у ній – не варіант. Хіба що здавати за якісь копійки переселенцям. Це хоч якийсь план.
Але Руслан, почувши про мою спадщину, миттю вигадав «геніальний» план. Сказав, що було б дуже круто, якби ми квартирку продали, потім набрали кредитів і купили за ці гроші своє житло. Кредити, звичайно, навпіл.
І почалося велике протистояння. Я відмовляюся, чоловік наполягає. Відразу згадалися всі недавні образи, невдоволення, проколи та інше. І треба сказати, це й змусило мене замислитись про наші стосунки ще раз.
Справа в тому, що півроку тому ми були на межі розриву. Ситуація не дуже гарна виникла тоді, але винні були двоє. До речі, ми клятвенно домовилися про неї одне одному не нагадувати. Але тут знайшовся привід.
Я щиро не розумію, як можна змушувати мене продавати спадщину, якщо цього не хочу! Посилатися на те, що ми найближчі один одному люди і маємо повністю довіряти своїм почуттям. Але я так і роблю! Я відчуваю, що це невдала ідея зараз у такий час з продажем.
Але чоловік не може вгамуватися. Після цього ми почали проводити час навіть вночі у різних кімнатах.
І «вишенька» на торті: мені почала надзвонювати свекруха. Не те щоб до цього ми з нею особливо дружили, але й не сутичок не було. Взаємини були офіційними. Зустрічалися у свята, та й усе. Як подружки одна одній точно не дзвонили ніколи. Але зараз її не позбутися.
Спершу Марія Дмитрівна хотіла «виїхати» на позитиві: сміялася, фантазувала, як нам із її сином буде добре у власній квартирі. Що не треба буде нікому платити гроші за проживання щомісяця і що взагалі у нашому віці тинятися по «наймах» несолідно. Чомусь забула, що кредити виплачувати якось буде треба.
Але потім, бачачи, що я не йду назустріч, вона просто почала мене лякати. Що щастя сімейного у нас з її Русиком не буде у чужому домі. А раптом дитинка чи ще щось. І взагалі, вона бажає своєму синочку тільки найкращого, а не дружину, яка не може піти на поступки у такій дрібниці.
Дрібниця, звичайно, але моя, чи не так?
Словом, я у процесі. Але моя воля похитнулася. Все ж таки не дівчинка, і втретє заміж виходити я не збираюся. Може, варто спробувати і справді вплутатися в цю історію із кредитами. Кажуть, що півсвіту так і живе.
А там буде видно. Знову ж таки, знайти відповідне житло ще потрібно примудритися. Варіантів багато, але, напевно, всі вони не дуже. Ось так якось, така у нас недуже приємна й зрозуміла ситуація. Як в ній повестися по-розумному?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
