Це сталося у великому місті, у середині 80-х.
Їхав я маршруткою.
На сидінні поруч крутилася дитина, років шести.
Його мама байдуже дивилася у вікно, не реагувала. А він смикав і смикав її за рукав.
За вікном пропливали дерева, дощик накрапав, сіро було, осінньо.
Дитина щось вимагала чи щось стверджувала.
І тут раптом вона як обернеться від вікна до нього, як смикне його за руку на себе і як просичить йому:
– Що ти хочеш від мене?!
Він затнувся.
– Що ти хочеш, я тебе питаю? Та ти взагалі знаєш, хто ти такий? Ти – ніхто! Зрозумів?! Почув! – Вона це видихнула йому в обличчя, просто вихлюпнула.
Хлопчик дивився на неї, і мені здалося, що в нього тремтить все.
Або це я тремтів. Відчув, як потіє спина.
Пам’ятаю першу думку:
– Невже це вона йому каже? Про кого вона думає в цей момент?
– Дивитися на тебе не можу, — прошепотіла вона.
– Ти ж стерла його! – сказав я, але ніхто мене не почув.
У маршрутці, як ні в чому не бувало, продовжували спати люди.
Я сидів, не рухаючись.
А хлопчик не плакав. Вона відкинула його руку і знову повернулася до вікна.
Він притих, якось одразу. Дивився в спинку сидіння навпроти і мовчав.
А в мене було бажання встати і за всіх, сказати їй дещо неласкаве.
Клянуся, я зробив би це! Хлопчик стримував мене.
Я заплющив очі, почав глибоко дихати, щоб якось заспокоїтися.
А коли відкрив їх, побачив цукерку.
Молодий хлопець, схоже, студент, такий світлий, кучерявий, у джинсовому костюмі, простягав цукерку хлопцеві.
Він ще струснув рукою, сказав:
– Бери, тобі це.
Той узяв. І одразу хлопець простяг йому другу цукерку.
Хлопчик зволікав мить і взяв другу.
А далі сталося те, про що я не можу згадувати без сліз.
Хлопчик не став їсти, він торкнувся маминої руки.
Вона не одразу повернула до нього обличчя. Але таки повернула. І, видно, хотіла знову мовити щось неприємне сину.
Але він простягав їй цукерку.
Вона подивилася на нього, на цукерку, я бачив, вона дивується.
Тоді він вклав їй цукерку в руку. Вона, наче та вжалила її, швидко повернула йому цукерку.
– Я не хочу, – сказала.
Дві цукерки лежали на дитячій долоні.
Руку він не опускав.
– Їж сам,- сказала вона і тихо додала,- я не хочу. Чесне слово.
Тоді він поклав цукерку до неї навколішки.
Ніколи не забуду цієї паузи. І цю дорослість. Переді мною за кілька хвилин цей хлопчик став чоловіком, а вона зі злої, роздратованої істоти стала гарною молодою жінкою. Принаймні, це я так відчув.
Вона мовчала. Довго-довго мовчала. Дивилася на нього так, наче побачила.
Потім обійняла.
І він її обійняв.
Потім він розгорнув цукерку та дав їй.
І доки вона не поклала її до рота, сам не їв.
Ви уявляєте таке?
Це був ще один подив, але вже інший.
Я тоді подумав про себе.
Я подумав: “От ти сидиш, такий праведник, ти хотів підвестися, захистити дитину, її перевиховати. І ти б нічого не досяг, окрім суперечки. А цей хлопчик, подивися, наскільки він мудрий, який він великий, цей хлопчик, він узяв іншим. І пройняв до мурах, до душі, до серця, до сліз. А ще цей молодий хлопець, який дав йому дві цукерки, – подумав я, — адже він не просто так дав дві.”
Я озирнувся.
У задньому склі маршрутки побачив цього молодого хлопця, він йшов у далечінь по вулиці.
А мама та син сиділи, схиливши голови один до одного до одного. Як молоді закохані, їй-богу!
Тут водій оголосив мою зупинку.
Я, виходячи, торкнувся руки хлопчика.
Я цим сказав йому: Дякую.
Не думаю, що він зрозумів, але це й байдуже.
Я запам’ятав цей урок назавжди.
Запам’ятав, запам’ятав, але мали пройти роки, щоб я його усвідомив.
Що це і є справжнє виховання. Про яке не всі дорослі знають.
Що лише прикладом і виховують. Не криком, не звинуваченнями, не покараннями, ні. Тільки приклад працює, більше нічого.
І цей хлопчик показав приклад. І їй, і мені. І він змінив нас.
Де він, цей хлопчик?
Де ти, хлопчику? Що з тобою сьогодні? Як же ти нам потрібний усім, чуєш?!
Ми ж без тебе пропадемо.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
