На той час мені було вісім років, і я навчалася в другому класі. Прийшовши зі школи, батьків дома не було. Я з’їла, ще зранку приготовлену мамою, канапку, і пішла виконувати домашнє завдання, щоб після, можна було спокійно погратися улюбленою лялькою. Не пройшло і пів години, як у вхідні двері подзвонили. – Хто там? – відважно спитала я.
У дитинстві мене мої батьки, як і всі нормальні батьки в світі, ґрунтовно залякували чужими дядьками.
Особливо застерігали відкривати двері. Розповідали багато лякливих історій.
Одного разу стався такий випадок.
Було мені років вісім, прийшла зі школи. Батьки були ще на роботі, дитиною я була відповідальною, сама поїла і стала займатися своїми серйозними дитячими справами. Тут дзвінок в двері. Жили ми на другому поверсі багатоповерхівки, а домофонів тоді ще не було.
Я, як порядна, подивилася у вічко. Стояла якась тітка. Звичайна на вигляд, таких тіток на вулиці сила-силенна. Я вирішила поставити традиційне в таких ситуаціях питання: – Хто там?
-А батьки вдома? – почула я не менш традиційну відповідь.
-Ні, я одна, мама з татом на роботі. – вирішила вступити я в діалог.
Тітка не була схожа на описуваних батьками монстрів, що крадуть маленьких дітей.
-Дівчинко, відкрий мені, будь ласка, можна я в “дамську кімнату” сходжу у вас? – поцікавилася тітка, переминаючись з ноги на ногу.
Я подумала трохи, і не знайшла в цьому проханні нічого дивного і лякливого. Ну хоче тітка в “дамську кімнату”, і з кожним може трапитися. Тим більше мене в основному попереджали про дядечків, газівників, сантехніків та інше, ось їм відкривати не можна було.
Відкривши замок, я гостинно відчинила двері і показала тітці куди їй слід направлятися. Тітка швидко роззулась і підтупуючи побігла до білих дверей.
Зробивши свої справи, вона вийшла, взулась, і строго запитала мене дивним голосом: – Ти чому пускаєш додому незнайомих людей? Ти що, не знаєш, що цього робити не можна?
Від такої невдячності я навіть не знала, що відповісти. З відкритим ротом я мовчки закрила за нею двері.
Увечері повернулися батьки. Розповівши їм сумну історію про невдячну тітку, я розраховувала як мінімум на співчуття. Тато з мамою переглянулися і тато галопом кинувся кудись в кімнату. Звідки полегшено вигукнув: – Все на місці!
А після цього почалися веселощі. У два голоси мені розповіли, що дівчинка я звичайно, добра і чуйна, але все таки краще нікого додому не пускати. Список, кого таки не можна, розширився.
Простіше було сказати, кого дозволялося впустити. Пускати можна було одну тільки подружку і сусідку тітку Катю. Ось так я зрозуміла, що людська вдячність річ дуже дивна.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
