Я ж добре пам’ятаю той сімейний обід. З усіх присутніх тільки мені не було так весело, як решті. Але я і не була, власне, прямою родичкою. Та ту поїздку вилазку до рідні чоловіка за 400 кілометрів я запам’ятаю надовго! І як мене там зустріли.
І як багато про мене знають – дякую чоловіку. І як усі були раді, що я отримала від двоюрідної тітки квартиру у великому місті у спадок.
Коли увага гостей переключилася з мене на когось іншого, я штовхнула чоловіка в бік:
– Богдане, що це було? А ти, виявляється, артист розмовного жанру! Все розповів – і про квартиру, і про нову роботу, і про відрядження, яке мені гарно оплатили.
– Оленко, ти чого? Я просто розповів. Без жодних задніх думок.
— Це тому, що в тебе немає жодних думок. Навіть задніх.
Чоловік сором’язливо відвів очі. А я тільки у той момент зрозуміла, що розмова за столом знову повернулася до мене. Сестра чоловіка Оксана радісно ділилася планами на життя:
— Мій Артем ось школу закінчить і поїде до вас в Київ вчитися. Добре, що у нього буде, де пожити під час вступу, а може й потім!
Я натягнуто посміхнулася і знову гнівно подивилася на чоловіка.
Минув рік. Я швидко пакувала сумки на дачу — дочкам та батькам свіжі продукти та подарунки.
Чоловік мив руки.
— Богдане, ти в квартиру відвіз дошку прасувальну? А то квартиранти просили.
– Відвіз.
— А подивився, що там із порожками у ванній?
— Що дивитись, відвалилися. Твої робітники ті ще майстри.
– Зробиш?
– Вже зробив.
— Добре, тоді давай обідати та поїдемо на дачу.
Дорогою ми з чоловіком обговорювали, в які секції та гуртки треба влаштувати доньку.
— А ти не багато запланувала? Дитині 10 років, а ти з неї вундеркінда робиш.
— Дитині розвиток потрібний. Англійська точно не завадить, та й гімнастикою хай продовжує займатися.
— Хто б сумнівався, — буркнув Богдан.
Коли о 9-й вечора пролунав дзвінок від орендарів квартири, я відчула — щось скоїлося.
— Пані Олено, добрий вечір. Вибачте, що потурбували. Але у нас дивна ситуація. Якісь люди з валізами стоять під дверима і запевняють, що вони житимуть тут. Вже 10 хвилин стоять, дзвонять та вимагають їх впустити.
— Що? Які люди?
— Ми не стали з’ясовувати.
Я прибрала телефон від вуха і подивилася на екран.
— Почекайте хвилину, маю другу лінію.
– Олено, що відбувається?! Ми приїхали, а нас не пускають у квартиру.
– А ви хто?
Запанувала мовчанка.
– Як хто? Оксана і Артем. Сестра чоловіка твого та твій племінник. Ми ж домовилися, що Артем житиме у твоїй квартирі, доки вступить. Забула? Надворі ніч, ми втомилися. Хіба так зустрічають гостей?
Тепер вже я втратила дар мови.
Лише за хвилину я прокричала в трубку:
— Нікуди не йдіть. Ми приїдемо за годину.
У дорозі я встигла виговоритись. Богдан по телефону почу все, що я думала про нього, його балакучість і його родичів, які вирішили задарма пожити у великому місті.
Коли я вийшла на поверсі своєї квартири, я була вже більш менш спокійна.
– Олено, добрий вечір. Що ви так довго? Мій Артем уже втомився.
— Значить так, — я дивився прямо в очі Оксані — Квартира здається, і там мешкають люди. Тож вам доведеться самим шукати житло.
– Як шукати? Як живе? Але ж ти обіцяла!
– Нічого я не обіцяла! Квартира здається давно і вам треба було уточнювати перед приїздом.
— Але що нам тепер робити?
Я не відповіла, але запитала:
– А як ви адресу квартири дізналися?
– Твій Богдан сказав, а що? А до під’їзду нас пустили сусіди.
– Зрозуміло. Тож збирайтеся. Сусідам не треба заважати.
– І куди нам тепер? — жалібно простогнала родичка.
— Далі від моєї квартири. Усі!
Минув ще рік. Я з Богданом розлучена, він платить на доньок аліменти, я також отримую дохід від оренди квартири. Я любила чоловіка, але йому його рідня виявилася важливішою.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
