Ми з Тимофієм одружені майже десять років, нам трохи за тридцять. Живемо в своїй двокімнатній квартирі, яку брали в іпотеку і вже розплатилися. Є син Захар, йому сім років. Жити б та радіти, якби не свекруха. А точніше, не її геніальні ідеї.
У чоловіка є брат Борис, йому 18 років. Дитина пізня, батьки на нього надихатися не могли. Ну і, закономірно, розпестили понад усяку міру. Через таку велику різницю у віці у Тимофія з братом взаємини не дуже близькі, до того ж, він не схвалював манеру виховання батьків.
– Уявляєш, це телятко двійок нахапало, закриття чверті під питанням. Мене за таке позбавили б усіх благ цивілізації і за підручники засадили. А йому обіцяють новий телефон, якщо він перейде в наступний клас! – обурювався чоловік.
Я Тимофія підтримувала, бо свекруха явно переборщувала з турботою і опікою про молодшого сина. Коли ми приїжджали в гості до батьків чоловіка, Боря просто приходив на кухню, сідав і чекав, коли його обслужать. Поїв, встав з-за столу і пішов у своїх справах. Ні тарілку хоча б в мийку прибрати, ні спасибі сказати – нічого.
Що потрібно сходити в душ, йому нагадувала свекруха. Він навіть не в курсі, де лежить його чиста білизну. Сам чай собі не заварював, не кажу вже про яєчню або макарони. Та що там яєчня, він собі сам їжу нагріти не може. Все мама біжить робити. Уявляєте собі масштаб проблеми? І у Борі немає ніяких особливостей розвитку, він нормальний. Просто є свекруха і її виховання.
Чоловік кілька разів намагався щось матері висловити, але там марно. Головний аргумент “Борюся ніжний хлопчик, до нього підхід потрібен”. Чоловік сказав, що Борюсі самостійність і іноді запотиличник потрібні, так мати з Тимофієм два тижні не розмовляла.
Цього року Боря закінчив 11 клас, вступив в університет. Останні кілька років він начебто взявся за науку, репетитори до нього ходили косяками. Вступати вирішено було в місто, де ми з чоловіком живемо. Самі батьки чоловіка живуть в передмісті, до міста години півтори їхати.
У зв’язку з тим, що ми живемо “аж в двокімнатній” квартирі, свекруха почала підбивати клинці, щоб Боря жив у нас.
– На це дуже багато причин! По-перше, гуртожиток не дадуть, оскільки він не іногородній, я дізнавалася. По-друге, Борюся ніколи не жив сам, тому варіант з орендою житла відпадає. І по-третє, хтось же повинен доглядати за хлопчиком, а хто, якщо не родичі, – впевнено загинала пальці Світлана Марківна, попиваючи каву у нас на кухні.
Я трохи розгубилася від такого повороту.
– А де, – кажу, – Боря спати буде? У нас двушка. В одній кімнаті ми, в другій наш син.
– Ну так онук потісниться трохи, поставимо ще одне ліжко, – свекруха проблем взагалі не бачила.
Поки я підбирала слова, Тимофій сказав мамі, що не збирається звалювати собі на плечі заняньканого хлопця, який за собою навіть тарілку прибрати не в змозі.
– Ти йому до 17 років хустинку в кишеню клала, а тепер думаєш мені його на шию пересадити? Не вийде, – постановив Тимофій.
Свекруха понеслася від нас в сльозах, називаючи черствими і бездушними людьми, яким байдуже на сім’ю.
Увечері Тимофію дзвонив батько, який переконував, що той чинить не те, щоб не по-родинному, а й не по-чоловічому.
– Мати заявила, що або ви Борю приймете, або він не навчається в університеті. Ти розумієш, що забираєш у нього перспективи? – спантеличив нас з чоловіком його тато.
Але чоловік стоїть на своєму. Брати на себе турботу про розпещеного хлопця, витісняти свого власного сина, щоб брат чоловіка міг вступити до нас на повний пансіон – ні, вибачте. Єдине, на що він погодився, заїжджати і контролювати брата, якщо йому орендують житло. Ну і допомагати в чомусь масштабному або складному. Але нехай брат налаштовується на самостійне життя.
– Про яке самостійне життя ти говориш?! Борі всього 18 років, – ллє сльози в трубку Світлана Марківна.
– Ти не повіриш, мамо, я від вас у 17 років з’їхав і ти й гадки не мала, де я, що я. Дзвоню – і добре. Тож виживе як-небудь. А якщо все так сумно, як ти кажеш, то виходь на пенсію і переїжджай разом з ним, – гаркнув Тимофій і кинув трубку.
Свекруха ще кілька разів передзвонювала, але ми не відповідали. В результаті чоловіку прийшло смс, що на спадщину він може не розраховувати. Та й бог з ним, якщо зі спадщиною в навантаження йде Борюся, то і не треба. Нехай живуть ще сто років і нянькаються самі з синочком.
Орендували вони йому кімнату, і три дні на тиждень Світлана Марківна живе з Борею, готує йому, прибирає, пере, потім їде додому, потім – знову до синочка. Ось таке життя-буття.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
