На Великдень моя донька випадково дізналася, що я була не вірна її татові. Вона прочитала одне повідомлення, і все пішло шкереберть. Я намагалася все приховати, виправдати, замовчати, але що більше мовчала – тим швидше все розвалювалось.
Я стояла біля печі, витягувала паски, а в кімнаті лунали веселі голоси. Все, як завжди на Великдень – запах ванілі, радість дітей, кіпіш на кухні. Але цього разу щось було інакше. Донька з сином тихо перемовлялись, стиха, майже шепотом, і надто часто кидали на мене погляди. Я вдавала, що не помічаю, але в середині вже росло тривожне передчуття.
– Що сталось? – спитала я, витираючи руки об рушник. – Чому ви так дивно себе поводите?
– Та нічого, мам, – відповіла Марта, опускаючи очі. – Просто смішне повідомлення у тебе на телефоні. Випадково побачили.
Смішне повідомлення. Аж мороз по шкірі пішов. Я одразу зрозуміла, про що йдеться. Ім’я того чоловіка, мій нещасний порив, дурість, яку я робила нишком останні кілька місяців – усе раптом стало реальністю прямо в нашій хаті.
Я не знала, як дихати.
– Ви читали? – хрипко спитала я.
– Ні… Та й не треба було, – відповіла Марта, але голос її зламався.
Я схопила телефон, побігла в іншу кімнату, закрилася. Невже не могла видаляти? Чому була така безпечна? Навіщо мені це взагалі було потрібно?
Увечері вона сама прийшла до мене. Стояла біля дверей…
– То це правда, мамо? – її голос був сухий, без нотки емоції.
Я не знала, що казати. Я мовчала.
– Ти зраджуєш тата?
– Мартусю, це складно… – прошепотіла я.
– А що тут складного? Написала, зустрілась, обійнялась. Все просто.
Її слова були, як крижана вода. Я хотіла сказати щось розумне, щось, що пояснить, що не все так однозначно, що я відчувала себе самотньою, що з Петром ми стали чужими…
Але вона не слухала.
– Я бачила, мамо. І знаєш, що найгірше? – Вона дивилась мені прямо в очі. – Що ти навіть зараз не просиш вибачення. Ти просто… знову мовчиш.
Я відчула, як мені не вистачає повітря. Здавалося, я задихаюсь у власному домі, серед цих стін, де ще вчора ми сміялись усі разом.
Марта пішла. Без крику, без сліз. Просто – пішла. І це було гірше за будь-який скандал.
– Ти скажеш мені, що сталось? – спитав Петро пізніше, коли ми лишились на кухні удвох.
– Я цього не хотіла, – прошепотіла я. – Вони з Тарасиком щось прочитали.
Петро застиг. Він нічого не спитав. Тільки відвів погляд.
– Я ж думала, це лиш коротка слабкість, – додала я. – Думала, пройде. А тепер усе…
– Я знав, – перебив він. – Давно здогадувався. Але не хотів чути.
Ми сиділи мовчки. У хаті було тихо, тільки за вікном хтось підривав петарди – традиція така у нас на Великдень. І так дивно – у світі свято, а в моєму домі – руїна.
Наступного дня Марта не з’явилась на сніданок. Тарасик мовчав, їв швидко, дивився в тарілку. В очах – розгубленість. Він ще не знає, що саме сталось, але розуміє, що щось не так.
Я зібралась з духом і написала їй повідомлення. “Я не прошу пробачення. Бо ще не знаю, чи маю на це право. Але я хочу, щоб ти знала: я не переставала любити вас з батьком. Просто загубилась. І хочу знайти дорогу назад.”
Вона не відповіла. Але прочитала.
Петро ще кілька днів мовчав, потім сказав:
– Можеш залишити мене. Я розумію.
Я подивилась на нього, а в голові прозвучало: “Ні. Я не цього хочу”. Я не хотіла втекти. Хотіла якраз навпаки – лишитись, зліпити, вилікувати нашу сім’ю.
Ми почали розмовляти. Про те, як усе розвалилось. Як ми перестали бути парою, а стали просто сусідами в одному домі. Як забули одне одного слухати, бачити, відчувати.
Це було важко. Дуже. Але ми вирішили не здаватися.
А Марта… Вона повернулась. Не одразу. Не з обіймами. А з гострим тоном і прямими питаннями. І з поглядом, у якому було багато відчаю. Я відповідала чесно. Не ховала. Не виправдовувалась. І вона слухала.
Я не знаю, чи пробачила. Але почала знову говорити.
І тепер, коли я думаю про той Великдень, я не бачу паски й крашанки. Я бачу дзеркало. Те, що поставили мені перед обличчям мої діти. В ньому було страшно. Але я мусила подивитись.
Бо правду, як не ховай, вона все одно знайде шлях.
А ви скажіть мені, читачі: що б ви зробили на місці моєї доньки? І чи заслуговує мама, яка оступилась, на другий шанс?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
