На весіллі мене натерло взуття. Я знала, що біля самого ресторану є аптека, тому не просила нікого, а сама пішла туди за лейкопластиром. Та не дійшла. Навпроти в альтанці я почула, що хтось омиває мої “кісточки” і вирішила зупинитися. – Дмитро такий лапочка. Невже він не бачить, що ця товстушка йому не підходить? Вона ж ледь у двері з ним помістилася!

На весіллі мене натерло взуття. Я знала, що біля самого ресторану є аптека, тому не просила нікого, а сама пішла туди за лейкопластиром. Та не дійшла. Навпроти в альтанці я почула, що хтось омиває мої “кісточки” і вирішила зупинитися. – Дмитро такий лапочка. Невже він не бачить, що ця товстушка йому не підходить? Вона ж ледь у двері з ним помістилася!

Після запальних танців мені стало душно і я вийшла подихати свіжим повітрям. Пройшовши трохи від ресторану, я почула знайомі голоси з альтанки.

У шкільні та студентські роки я була дуже солідною дівчиною. На той час займалася спортом, і взагалі ритм життя був рухливий і виляв ключем.

Без удаваної скромності, я багатьом подобалася – висока, струнка, красива, з довгими густими волоссям. Вже тоді я зіткнулася з неприязню багатьох дівчат до себе, з заздрістю. Бачила, як вони захищають від мене своїх хлопців. Хоча ніколи нікого не відбирала, а вже хлопців подруг і за хлопців не розглядала.

Але особливим приводом для заздрості було саме ставлення до мене з боку протилежної статі. Відносини завжди відрізнялися, повагою до мене, турботою, красивими і дивовижними вчинками, подарунками. При цьому я ніколи ні про що не просила, я взагалі з категорії вічних “не треба, я сама”. Подруги ж все робили, лиш би такі знаки уваги мати, подарунки і нормальне ставлення до себе. У мені переважала природна сором’язливість, перші стосунки з хлопцем зав’язалися тільки в 17 років. До цього шанувальники були тільки для того, щоб провести додому.

В кінці 5 курсу університету я стала швидко набирати вагу. Уже не було занять спортом, я більше часу приділяла навчанню. Навчалася далеко від рідного містечка. За час навчання було пара серйозних відносин, в яких мене обожнювали. Я залишилася жити і працювати в тому місті, де навчалася.

Через пару років я стала ще округліших форм. Але на особистому житті ніяк не позначилося. Жили з хлопцем у цивільному шлюбі. Вага збільшувалася рік від року, і з милих округлостей я стала дійсно повною. Я боролася із зайвою вагою, але періодами. Любов смачно готувати і смачно їсти пересилювала.

Стала не любити поїздки в рідне містечко, зустрічі з друзями. Моїй повноті дивувалися знайомі дівчата. Було видно, як вони радіють тому, що від моєї стрункості не залишилося і сліду, і я стала не конкурентка. Часом приїжджала і просиджувала відпустку вдома у батьків, щоб зайвий раз не зустрічатись подругами, однокласниками.

Подруги одна за одною почали вискакувати заміж, але якось все було тускло, в звичайних сукнях ,просто розпис, шлюб і невеликі посиденьки в кафешці. Сімейне життя багатьох з них зовсім не блищало.

Мій же цивільний чоловік зібрав пристойну суму грошей і разом ми організували шикарне весілля в моєму рідному місті. Я була справді нареченою-пампушкою, але усміхненою і щасливою. Я помічала, що в цей день навіть стрункі з заміжні дівчата заздрили мені, тим більше і заміж я виходила за їхніми мірками вже пізно – в 28 років.

На весіллі замість клятв, які потрібно було повторювати за тамадою, мій Дмитрик попросив слово і зачитав напам’ять власні вірші. Вірші зворушливо оповідали про нашу історію кохання, про те, як сильно мене любить і яка я чудова і розумна.

Вся жіноча половина гостей розплакалися, як і я сама. Але в очах багатьох було і здивування.

Після запальних танців я зрозуміла, що мене сильно натерло взуття. Поруч з рестораном була цілодобова аптека, тому я не роздумуючи направилась туди. Та не дійшла. Пройшовши пару кроків від ресторану, я почула знайомі голоси з альтанки.

“Дмитро такий чудовий хлопець, тільки що він знайшов у цій пампушці, в голові не вкладається. З нею навіть соромно в парку пройтись, не то що друзям показати”. “Могла б і скинути до весілля пару лишніх кілограмів, стільки грошей вкладено а наречена ледь в двері з ним помістилася”, “Така фіфа була, а тепер лячно дивитися”. Я розуміла, що про мене так і думають багато, що була струнка і така стала, але не думала, що стільки негативу у них щодо даної теми.

Після весілля з Дмитром на подаровані гроші з’їздили відпочити і він анітрохи не соромився мене на пляжі, та й взагалі по життю. Ніколи він не відводить очі, часто обіймає навіть просто в торгових центрах, він не соромиться привести мене на корпоратив на роботі, піти зі мною на весілля та ювілеї своїх родичів. Він дарує мені дорогі подарунки, на які збирає і додатково підробляє.

На свята, на які дружинам частіше дарують щось формальне, я отримую хороші подарунки. Присвячує мені вірші, часто милується мною і посміхається, говорить про те, що я дуже красива. Ревнує мене, вважаючи, що я подобаюся просто всім. Ми стільки років разом, і наша любов не змінюється.

Але це не дає спокою старим знайомим, які після весілля розпускали плітки, що я напевно була при надії, і тільки тому він на мені одружився (хоча це не так). Продовжують дивуватися, як можна жити з такою повною дружиною, заздрять подарункам (які й без того бачать у вигляді гаджетів, фотоапарата, модного одягу або прикрас під час приїзду додому).

Відколи повні люди стали другим сортом? З чого це взяли, що у нас не повинно бути любові, уваги, подарунків? Що не можемо виходити заміж в ніжній пишній сукні або вільно засмагати на пляжі? З якого дива багато хто вирішив, що ми повинні відкладати своє життя “на потім” до схуднення і поки не станемо гідними всього цього?

Як ставитеся ви до того, що ваша половина не худенька?

Фото ілюстративне