На весіллі в Уляни й без того серце не на місці було, а тут ще тітка Вадима масла у вогонь почала підливати. – Андрію, – сказала вона дружбі, що сидів поруч з наречною за столом, – ти чого нашого Вадима не познайомив з Оленою. Ти тільки глянь, яка красуня – справжня українка, не те, що Уляна. Але що вже поробиш. Справа зроблена! – Уляна тут же підірвалась зі стільця, і схопивши маму за руку, вибігла на вулицю.
***
Все в цей день було проти їх весілля. А найбільш вражаючою була злива, яка почалась в той час, як потрібно було їхати до РАЦСу. Двірники на машинах і зливові стоки не встигали справлятися з потужними потоками води.
І вже незабаром автівка зі швидкістю веслового човна пливла по вулицях міста, насилу долаючи метр за метром. До РАЦСу молодята спізнювалися.
Уляна всіма силами намагалася взяти себе в руки, але у неї мало що виходило. Її наречений Вадим був класним хлопцем, саме про такого вона завжди мріяла в своїх дівочих мріях, але (завжди це але!) Один істотний недолік турбував Уляну: наречений був менше її зросту на цілих 4 см.
Спочатку ця дрібниця мало турбувала дівчину, адже все інше, як на замовлення – добрий відкритий погляд, сильні руки, жвавий розум. І любляче серце, здатне розтопити будь-які переживання.
Але в день весілля немов якийсь злий оселився в душі нареченої. Засмучена Уляна безуспішно гнала тривожні думки, але вони не йшли. Час від часу вона поглядала на Вадима. Зазвичай веселий, сьогодні він виглядав похмурим.
– Боїться, думає, що поспішив, – губилася в здогадах наречена. – А раптом він потім пошкодує?
Напружена до межі підозрілими думками, на реєстрації наречена відчувала себе вичавленим лимоном.
Пізніше, коли сіли в автівку, Вадим вперше в житті сказав їй з докором:
– Я ж тобі інші туфлі купив, навіщо ти ці, з каблуками наділа?
Серце Уляни прискорено забилося: “Ну ось, почалося!” Недарма вона цілий день була сама не своя, немов відчувала. І як на зло, подруга Олена, їх свідок, маленька, тендітна, сьогодні виглядає просто приголомшливо. Уляна не раз ловила погляд нареченого на миловидному личку подруги і з подивом помічала, що він ще більше похмурніє.
– Порівнює, – ахнула про себе дівчина.
За весільний стіл вона сідала в поганому настрої. Туфлі жали, сукня тиснула. Розчервоніле обличчя було не в міру відвертим. І жениха немов підмінили. Зазвичай уважний, балакучий, він сидів в напрузі, немов набравши в рот води.
Гості сміялися, пили, їли, танцювали, не забуваючи при цьому час від часу вигукувати: “Гірко!”. Уляна червоніла ще більше, насилу піднімаючись на важких ногах.
Масла у вогонь підлив свистячий шепіт тітки Вадима. Схилившись до його вуха, вона прошипіла: “Слухай, твоя вже на якому місяці? Занадто важка на підйом, всі помітили”. Вадим щось пробурчав нерозбірливе. А Уляна ледь не задихнулася від обурення: так як вони сміють? Навіщо вигадують? Сильний гнів до країв наповнив душу.
Але вінцем всьому стало нетактовне зауваження все тієї ж всюдисущої, підхмеленої тітки. Підсівши до свідків, вона звернулася до Андрія, друга Вадима:
– Бач, яка славна дівчина, просто красуня, – кивнула вона на Олену, і та зашарілася від задоволення. – Що ж ти її з Вадимом раніше не познайомив, друг називається!
Це стало останньою краплею! Немов зацькований звірок, Уляна стала на ноги, безпорадно озираючись. Кругом панували безтурботні веселощі. Вадим базікав з друзями, спустошуючи чарку за чаркою. Кинувшись до мами, Уляна вчепилася в її руку і потягла до дверей.
– Ходімо звідси, – у нестямі, обливаючись сльозами, видихнула дівчина.
– Що ти, доню, – здивувалася мама, – адже це твоє весілля. Наречені всі переживають в цей день, все пройде, вляжеться… Повертайся до нареченого.
– Він не любить мене, – сумно прошепотіла нещасна наречена, витираючи сльози фатою…
– Ось ти де! А я тебе шукаю! – поруч сів Вадим, ласкаво обіймаючи її. – Ну що ти, люба? Хто тебе образив? Якби ти тільки знала, як я зараз щасливий! Одна думка, що ми тепер разом назавжди, просто зводить мене з розуму від щастя! Хоча знаєш, як я спочатку боявся, що ти можеш передумати, втекти… прямо з весілля.
Час зупинився, солодке почуття щастя і спокою наповнило душу. Хотілося назавжди зупинити цю мить…
А з відкритих дверей знову почулося:
“Гірко!”
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
