– В мене ж ювілей! Як-не-не-як, а тридцять років. Тому, сама розумієш, подарунок повинен бути пристойний, – сказала мені сестра, натякнувши на невеличкий золотий кулон з діамантом.
Іринка з’явилася в нашій сім’ї, коли мені було десять років. Я любила сестричку, бо дуже довго на неї чекала. Вона була улюблениця всіх.
Тато з роботи першим ділом біг до своєї принцеси. Мама не переставала хвалитися перед подругами її досягненнями. Все і всі в цьому світі крутилося навколо Ірини.
Я сама цукерку не з’їм, а Іринці віддам.
Ось так і виросла сестра, що всі мають виконувати любу її забаганку.
До того часу, поки я не вийшла заміж, ми разом ходили по магазинах. Я купляла сестрі все, що вона хотіла. Гроші я мала непогані, бо працювала в одній компанії бухгалтером.
Як сьогодні пам’ятаю, коли я виходила заміж, Іринка підійшла до нас з Кирилом, і замість привітання сказала: “Я надіюсь, чоловік не затьмарить тобі розум і ти про мене в новому статусі не забудеш”.
Я тоді ще засміялася і обійняла сестричку.
Ірину я підтримувала навіть тоді, коли в нас з Кирилом народився син. Проте, рік за роком наші витрати збільшувалися і допомагати сестрі в такій кількості я вже не могла. Та й сам чоловік був проти.
– В нас діти ростуть (на той час в нас народилась і донечка). Нам є куди гроші вкладати. Нехай твоя сестра вже нарешті подорослішає і візьме відповідальність за своє життя.
Як тільки я хотіла відсторонити Ірину від своєї фінансової подушки, як ми дізналися, що Ірина чекає дитину. “Батька в дитини нема, тому навіть не питайте”, – сказала вона батькам.
– Мені на виписку потрібен синій костюмчик. І коляску ж треба. Але я хочу нову, це ж моя перша дитинка, – сказала мені сестра, натякаючи на те, що всім цим її забезпечити маю я.
– Не всім же так пощастило. В тебе чоловік хороший, гроші в дім приносить, а я одна, як стебелинка на цьому світі, – вміла приповісти Іра.
Батьки мене просили не лишати Ірину, бо вона без мене пропаде. Я старалася навчити її життя, але сестра звикла, що все їй підносять на блюдечку і не треба старатися самій щось робити.
Але одного дня, коли сину Ірини було чотири роки, ми добряче посперечалися і не розмовляли майже рік.
В нас були деякі фінансові труднощі, а Ірина просила їй допомогти з комуналкою. Ось я й не стрималася.
Помирила нас мама, коли ми на Великдень всі з’їхалися в село.
– Ви рідні люди, дві сестрички. Не гоже так поводитися.
Ми обійняли одна одну і пообіцяли, що більше такого не повториться.
І ось перед ювілеєм я зустрілася з Іриною в торговому центрі.
– В мене ж ювілей. Подарунок має бути такий, щоб на все життя запам’ятався, і щоб завжди при мені був.
Сестра сказала ці слова стоячи біля прилавка в ювелірному магазині.
– В тебе ж і сережки з діамантом є і каблучка. Я ж нічого не маю.
Прийшовши додому я все розказала чоловіку, але він сказав лише, щоб моя сестра губу закотила…
Я й сама розуміла, що зараз не час таких подарунків. Діти навчаються, одяг, їжа, бензин, все дуже дорого. І хоч бізнес чоловіка пішов вгору, ми маємо куди вкладати гроші.
На подарунок ми купили кулон, але без діаманту.
Коли Ірина побачила коробочку з надписом “Золотий Вік”, то засяяла, як зірка на небі. Я знала, що вона розчарується, але це буде згодом.
Так і сталося, сестра вирішила знову зі мною не спілкуватися, бо я її сильно розчарувала.
Я не знаю як пояснити сестрі, що вона вже доросла тридцятилітня жінка, яка має сама дбати про себе і сина…
Мені дуже жаль сестру, але допомогти більше нічим не зможу. В мене своя сім’я.
Невже на мене справді є за що ображатися?
Автор – КАРАМЕЛЬКА
Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
