На вулиці вже сутеніло, як мама просто виставила нас на сходовий майданчик з дитиною. – Щоб ноги вашої в моєму домі не було. Ви не виправдали моїх надій, тому – вибачайте! – Йти з маленькою дитиною було нікуди, тому ми піднялись на поверх вище, і переночували всі троє у моєї однокласниці. А зранку Валера подався на пошуки житла.
У мене з мамою з дитинства були непрості відносини. Вона начебто дбала про мене, відпускала гуляти без проблем, шкодувала, коли я була чимось сильно засмучена, купувала улюблений мармелад по вихідним, водила в цирк.
Але, як я вже ставши дорослою зрозуміла, що любові особливої з її боку не було. Вона ніколи не обіймала мене, не називала “улюбленої дівчинкою” (мами моїх подружок так їх називали дитинстві і до сих пір), не цілувала. Багато було…
Моя бабуся як могла виправдовувала її сухість тим, що непросто жилося мамі моїй, треба б її пошкодувати. Але шкодувати довго не виходило.
Закиди й образливі слова на мою адресу сипалися частенько. Я плакала, вона мовчала. Потім вона переставала зі мною розмовляти – щоб я зрозуміла свою помилку і вибачилася…
Так тривало до підліткового віку. Коли я стала огризатися і відстоювати свої права на нормальне спокійне життя, стало несподівано легше. Вона перестала хоча б ображати мене. Але, звичайно, ні про яке тепле ставлення до мене не йшлося.
Жили як родичі, яких начебто й не особливо любиш, але зберігати видимість родини треба.
Коли я вийшла заміж, мама ніби й зраділа, прийняла дуже тепло зятя, виділила нам найбільшу кімнату. Хоча ми її про це не просили. Хотіли піти на орендувати квартиру, але вона вмовила – мовляв, треба назбирати грошей на іпотеку, та й діти з’являться, вона буде допомагати з ними. Гаразд. Вмовила.
Перші пів року жили нормально. Свята проходили весело і спокійно. Чоловік навіть почав її називати мамою.
Але, коли я була при надії, вона немов зійшла з розуму. Все повернулося… і закиди і образи. Тільки при чоловікові вона зберігала більш менш нормальні відносини. Але як тільки Валера йшов на роботу, вона вривалася в нашу кімнату і в наказовому тоні говорила, щоб я вставала і прибирала всю квартиру, варила їжу на всіх…
Начебто нічого надприродного не вимагала, але цей тон, це презирливе обличчя… Ми лаялися…
Іноді наступав період затишшя, коли у неї був гарний настрій. В один з таких періодів вона накупила величезний пакет дитячого одягу майбутньому онуку. Я була здивована. Вона навіть їжу купувала тільки для себе мізерними порціями, а тут така щедрість.
Коли на світ з’явився синочок, у мами знову почався цей дивний період. Вона говорила, що дитина заважає їй спати, що в кімнаті у нас бардак, а їй огидно жити в одній квартирі з такими бруднулями.
Одного разу вона зайшла до нас у кімнату і поклала на ліжко два шматки господарського мила. Сказала, щоб ми натерли його на тертці, розбавляли теплою водою і цим розчином руками прали речі малюка. А то дитячі порошки на основі мила псують їй пральну машинку.
Я багато плакала і ледь не втратила молоко через такі розклади. Але маму це не зупиняло. Вона продовжувала всім виглядом і вчинками показувати нам хто господар в хаті.
Одного разу ми з чоловіком вирішили з нею поговорити – спокійно пояснити, що так тривати не може. Якщо їй так не подобається жити з нами, нехай прямо скаже і ми будемо шукати квартиру.
У відповідь мама стала говорити про те, які ми невдячні…
В цей же вечір вона вигнала нас з дому з дитиною на руках. Буквально виштовхувала з квартири і обіцяла викликати поліцію, якщо самі не приберемо.
Ночували у сусідки поверхом вище, з якою я ходила в одну школу.
Вранці Валерій не пішов на роботу (відпросився) і став шукати квартиру. Знайшов. Дорого, але діватися нікуди. Зайняли грошей у його начальника. Він же виділив Газель для перевезення меблів з маминої квартири.
На щастя, її в будинку в той день не було. Так що ми спокійно вивезли меблі, яку купили на свої гроші. Ключі від квартири залишили сусідці.
Минуло більше півтора року. Весь цей час ми з матір’ю не бачилися жодного разу. Зате вона кілька разів дзвонила батькові чоловіка (його мама пішла з життя давно) і розповідала якого невдячного сина він виховав.
Як тільки свекор терпів її, не знаю… Він інтелігентна людина. Допомагав нам як міг – грошима, продуктами. Але сам жив у маленькому дерев’яному будиночку в селі. Так що виїхати до нього ми не могли. Та й не хотіли. Молоді повинні жити одні.
Коли синочку виповнилося два роки, далека родичка несподівано напросилася до нас в гості. Передала подарунок від матері – машинку на пульті управління. А ще на словах сказала, що та дуже шкодує про те, що сталося і мріє щоб ми повернулися.
Чоловік сказав категоричне ні. А я була здивована. Це перший раз коли мати визнавала свою провину, хоча і не особисто сказала про це.
Через тиждень я зважилася і подзвонила їй. Напевно, я чекала що вона відтане і стане м’якше. Але ні. Мати зробила вигляд, що не здивована моїм дзвінком і знову готова дати нам шанс пожити в гідних умовах.
Це було вище моїх сил – слухати це. Я швидко перервала розмову. Зрозуміла, що нічого в ній не змінилося і повернення принесе ті ж проблеми, від яких ми колись пішли.
Але з тих пір мати регулярно телефонує і цікавиться, чи не надумали ми повернутися?
Фото ілюстративне – ocdn
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
