На вихідні я зібрала дітей, і ми поїхали в гості до мами. Ще з порога вона стала закидати мене запитаннями. – О, ти собі таку курточку модну купила. Нічого собі, і черевички? Вони ж шкіряні, певно купу грошей коштують? А й справді, де ти “ши-ши” на все це набрала? Тільки не кажи, що ти принизилась перед своїм Антоном, і аліменти на дітей попросила? – Я знала, що розмова буде складною, але все ж недооцінила я свою маму.
Ми з Антоном прожили разом десять років. У підсумку я залишилася з двома дітьми одна. Жили ми погано. Вся справа була в тому, що доводилося проживати на одній території зі свекрухою. А Оксана Василівна на дух мене не переносила. А коли з’їхали на орендовану квартиру, то стали відчувати брак грошей.
Коли прожили п’ять років, то Антона звільнили і я пішла працювати. Доводилося все тягнути на собі. Після цього пішла з життя моя родичка і заповідала мені квартиру. Ми переїхали. Це була двокімнатна квартира з однією прохідною кімнатою. Тоді я зрозуміла що пора думати про дітей. Адже було вже за тридцять і далі чекати було нікуди. Хіба мало, що потім буде.
В результаті я привела на світ двох доньок – близнюків. Антон з самого початку ставився до дітей байдуже. З нього був поганий батько. Його матуся налаштовувала сина проти мене. Казала, що чоловіки не повинні возитися з потомством. Вони – добувачі!
Я б може і прислухалася до її думки, якби він дійсно видобував хоч щось. Але з моменту появи дітей Антон не сильно хотів працювати. Пішов на роботу в невелику фірму і ні до чого не прагнув. Ніякого кар’єрного росту.
А хіба ми потребуємо? Квартира є. У квартирі теж. Нічого, що старе. Буде колись нове. Ось підеш працювати, тоді стане простіше.
Тобі що, пошукати складно? Адже в столиці багато роботи. Високооплачуваної. У нас двоє дітей, яких потрібно утримувати. Обох. Одні підгузки скільки коштують.
Нічого з тобою не станеться, якщо випереш пелюшки! – говорила мені свекруха, – ти на що мого сина штовхаєш? У наш час! А відпочивати коли? В квартирі вічно плач дітей, хто витримає такий режим? Коли Антон буде висипатися?
Звісно. Зате я сплю скільки захочу. З двома дітьми. Мати моя на роботі. Вона ще молода. Їй не подобається мій чоловік. Вона не згодна з моїм вибором. Батька немає в живих. Зі своєю свекрухою у моєї мами відносини теж були складними. Вона її недолюблювала. Вони воювали на протязі всього життя.
Коли діти доросли до піврічного віку, Антон нарешті вирішив знайти іншу роботу. Тільки тут же заявив:
Мені буде складно. Потрібно зосереджуватися. Якщо буду недосипати, то не зможу повноцінно працювати. Тому піду на ніч до матері. Ти не проти?
Я так втомлювалася, що мені було не до того. Діти хворіли, зуби полізли, соплі, слюні. І ночами я теж погано спала. Стала схожа на зомбі.
– А чи справді до своєї мамочки мій зять пішов?, – втішила мене мати десь через пару місяців, – може до своєї співробітниці?
– Чому ти так вирішила?
Столиця велика, але навіть вона схожа на село. Просто твій чоловік вештається вечорами з племінницею моєї подруги. Вона сама мені про все розповіла. Так що можеш офіційно його випроваджувати. А то хіба мало чим він тебе нагородити зможе.
Я була в люті. Коли Антон піде, на що я буду жити? Чи вистачить аліментів? Скільки там тих грошей на діти дають.
І не потрібні тобі ніякі аліменти. – стала мене переконувати матір, – нічого від нього не бери. Ми і самі онуків піднімемо. Але я ж тебе попереджала, що він недолугий. Що все так і буде. Здаси свою квартиру в оренду, а сама до мене переїдеш. Нічого, все буде добре.
Тоді я подумала, що це ідеальне рішення. Адже діти маленькі, а витрати великі. А у мами простора двокімнатна.
Гаразд, – сказала я їй, – дякую, я напевно зроблю як ти сказала. Поки я в декреті, то будемо жити з дітьми у тебе.
Мати погодилася. Не можу сказати, що ми живемо нестерпно з нею. Для мене за великим рахунком не багато чого змінилося. Мати ходила на роботу, я залишалася з дітьми. Грошей вистачало впритул. Я гроші від здачі житла віддавала матері. Собі трохи залишала. Ми складали список на продукти, платили за послуги, купували речі дітям. Антон переїхав до нової жінки, до дітей не особливо рвався. Свекруха навіть на день народження до онуків не приходила. Та що казати, навіть не дзвонила і не вітала.
– Мамо, – кажу я перед тим, як виходити з декрету, – мені потрібно піти з дітьми медогляд пройти. Оформляти дітей в садок. Так що потрібно попередити мешканців, щоб з’їжджали. Потрібно квартиру ще буде в порядок привести.
А чому ти не хочеш зі мною жити? – здивовано протягнула мати, – Живемо дружно, в грошах не потребуємо, я за дітьми наглядаю. Скоро вийду на пенсію, тоді і в садок можна буде не водити. Виходь на роботу, а переїжджати не варто.
Але я все ж хотіла поїхати. Робота моя ближче до тієї квартирі. А їздити через пів міста – то ще задоволення. Я все ж з’їхала. А мама попередила:
Ти вже вибач, тільки допомагати я тобі не зможу нічим. Це твоє рішення. Так що сама і виплутуйся. Я йду на пенсію, хотілося б щось відкласти. А то все ніяк не вдавалося з твоїми дітьми.
Я на неї образилася. Адже я майже нічого не витрачала на себе. Все віддавала їй. І я точно знаю, скільки на що йшло, а скільки залишалося. Не стала я її докоряти, промовчала, зібрала речі і поїхала.
А після почалося: діти стали хворіти. Грошей платили небагато. Працювала мало. Добре хоч начальниця нормальна попалася:
Всі мають дітей. Всі вони хворіли. У когось є бабусі, а у когось їх немає. Скоро виростуть. Ти чому на аліменти не подала? Адже це ваші спільні діти. Потрібно подати. Тобі він стане перераховувати не менше третьої частини зарплати. До того ж готівкою.
Я так і зробила. Зарплата у чоловіка пристойна. Тільки простіше жити не стало.
У тебе курточка нова? – звернула увагу мати, коли ми з онуками до неї приїхали. – І черевички шкіряні? На які ши-ши? Аліменти? Ти в своєму розумі? У тебе що, зовсім гордості немає? Навіщо?
Нам стало не вистачати. До того ж це і його діти теж. А то Антон живе в своє задоволення і ні в чому собі не відмовляє. Нехай теж виконує частину обов’язків.
Я тебе попереджала. А ти хотіла сама пожити. Пожила? У тебе зовсім гордості немає? А дітям як? Щоб ти розуміла – на мою допомога не розраховуй!
Наче я до неї за допомогою прийшла. Я ж нічого не випрошувала. Тепер ми з матір’ю віддалилися. Зідзвонюємось іноді. Ось так і живемо.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
