На вихідних я з сином поїхала в село до мами чоловіка копати картоплю. Артем не зміг, бо чергував. У свекрухи всього четверо дітей, всі в селі живуть, лиш Артем в місті.
Тобто великої потреби допомагати й не було – там їх купа. Та ми три роки не їздили й так, тому Артем попросив уважити маму, адже і картопля буде і для нас – дасть свекруха, скільки захочемо.
Але коли ми з 5-річним Юрасем повернулися в неділю, я сказала Артему, що моєї ноги там не буде, а картоплі кілька кілограм я собі куплю або на кашах проживу з дитиною, чи й не життєва необхідність – бульба їхня.
Моє рішення категоричне, і ось чому. А ви вже скажіть свою думку.
Чоловік мій родом з села Київської області, 40 кілометрів від столиці. Ми живемо в самому Києві, працюємо, підростає син Юрко, йому зараз 5 років.
Мій Артем з багатодітної родини, у нього є три сестри, а він найменший. Всі його родичі мешкають в селі, одна з племінниць, найстарша, вже навіть заміжня.
Свекра не стало досить рано, він все життя мав слабке здоров’я, а працювати в селі доводилося важко: господарство, земля. Я його живим вже не знала.
А ось мама чоловіка – жінка вельми міцна, і зараз продовжує обробляти 50 соток землі. на свекрушиному городі садять багато картоплі. Ще до народження синочка їздили допомагати і ми, але потім закрутилися: дитина, роботи, непросте життя.
Але минулими вихідними, як я вже сказала, поїхала я з сином. За цей час я опанувала водіння автомобіля і ми взяли мені окрему недорогу машинку, а Юрась трохи підріс.
Приїхала я з сином в п’ятницю пізненько. В суботу був цілий день копання картоплі, ми ледь дихали на вечір, помилися, попили молока і попадали спати. У неділю вранці всі піднялися о 5 годині, щоб встигнути закінчити. Встигли.
На 16 годину свекруха з однією з онучок, поки інші працювали, наготувати щось на кшталт святкового святкового обіду: багато вареників з різними начинками, борщ, узвар, салати і пиріг з яблуками.
І ось ми сидимо за столом, їмо, і тут одне за одним онуки свекрухи від дочок просять добавки вареників, ну й мій Юрась давай і собі просити за компанію.
Мама чоловік, значить, накладає добавки старшим онуками, прохання Юрка ігнорує, повертається до мене й каже:
– А Юрчика подякуй, що я взагалі нагодувала! Дитині 5 років, а він пробайдикував з кицьками та козенятами, та на гойдалці. Добавки і пиріг він не заслужив, вибачай вже. Треба привчати дитину вже в такому віці допомагати дорослим. Мої всі старші онуки з трьох рочків картопельку вже вибирали! Я і сину те саме скажу.
Я заціпеніла. Коли вони прибирали посуд зі столу перед десертом, я мовчки встала, забрала дитину і поїхала додому. А дома чоловіку сказала, що ані його мами, ані його рідні і їхньої картоплі для мене більше не існує.
Я дуже миролюбива, просто іноді викреслюю людей на завжди. Це саме той випадок. Артем просить мене не надавати значення, вибачити його маму. Але як? А як би зробили на моєму місці ви?
Автор – Олена М.
Спеціально для сайту Білінгва. Фото авторське
Передрук заборонено
