На ювілей нашого сина ми подарували йому ключі він готової квартири в новобудові. 23 поверх! Все місто, як на долоні. Живи і радій! Але не все так просто, як виявилося. Через декілька днів, на Миколая, Мирон приїхав до нас з двома пакетами подарунків. Ми повечеряли, а потім я запросила сина на делікатну розмову.
Нещодавно син запросив нас на свій двадцятип’ятирічний ювілей, у ресторан. Ми його відмовляли, мовляв, це марна трата грошей, але Мирон наполіг, і ми, з його молодшою сестрою, затишно розташувалися за локальним столиком.
Коли розлили “з бульбашками”, чоловік піднявся і урочистим голосом почав бажати синові здоров’я, щастя та всього іншого. Наприкінці, посміхаючись, сказав, що у нас для нього є маленький, але дуже потрібний подарунок. Під наші з донькою оплески чоловік витяг з кишені ключі на гарному брелоку і вручив їх синові:
– Це від твоєї квартири! Живи та радій! Все життя накопичували, по ресторанам не ходили, та чого гріха таїти, на всьому економили, але на такий тобі подарунок накопичили!
Син взяв ключі, сумно посміхнувся і подякував… Того дня він не став псувати всім святковий настрій, але я відчувала, що хоче висловитися…
Після закінчення університету (Мирон навчався в іншому місті), син влаштувався на добру роботу, непогано заробляв, але продовжував жити у гуртожитку. Ми подумали, що квартира буде подарунком, від якого він буде дуже щасливий, але це виявилося не зовсім так.
Мирон, приїжджаючи до нас, завжди привозив сестрі коробку цукерок, морозиво, до того ж не порцію, а кілограмове відерце, купував їй у дитинстві іграшки, потім – косметику. Так само було й цього року на Миколая. Я завжди його переконувала, що це не варто робити, казала, щоб не витрачав гроші, а відкладав кожну вільну копієчку. А донька завжди чекала, коли приїде брат і привезе їй щось солодке.
Коли Мирон приїхав, я запитала:
– Синку, ти що, не дуже радий був квартирі?
І ось що почула:
– Мамо, звичайно я радий, дякую вам величезне, тільки ця квартира коштувала мені дитинства. Я не бачив цукерок, не бачив свят, у мене майже не було іграшок. І все це було заради майбутньої квартири? А як же дитинство, подарунки та ті маленькі радощі, які мали інші діти? Не позбавляйте цього, хоч Наталку, вирішиться потім якось питання з житлом, але зараз їй хочеться не накопичувати на квадратні метри, а просто жити, як живуть інші дівчата!
Ми ще довго говорили до душі, напевно, вперше за весь час, і я подумала, напевно, син правий, у дітей має бути дитинство, з усіма його принадами, це дасть їм більше щастя, ніж квартира у двадцять п’ять років…
Погоджуєтесь?
Фото ілюстративне
