Я єдина людина з усієї родини не насолоджуються життям у соціальних мережах. Я вважаю за краще піти в ліс або почитати книгу. Родина мене не розуміє. Діти з мене сміються, а чоловік називає старомодною. Але я не збираються відмовлятися від свого способу життя.
Я, мабуть, єдина у нашій родині, хто не користується соціальними мережами. І це дало мені кличку не сучасної мами і дружини. Їм з мене просто смішно. Я не можу пояснити їм, що я нормальна, навіть якщо не проводжу пів години на день в Інтернеті.
Щоразу, коли збирається родина, родичі першими витягають своїх улюбленців у вигляді мобільних телефонів.
Дуже “приємно” спостерігати, як усі заховали голови в телефони, що світяться, і дивляться. Коли я запитую свою дочку Марію, що нового, вона не знає, як зліпити речення до купи.
– Почекай, мамо, я маю перевірити, що нового у Facebook, – каже вона, навіть не підводячи голови. Те саме відбувається, коли я запитую щось свого сина. Івану двадцять сім рокі, він завжди був спортивним хлопцем, більшість вільного часу проводив на полі.
У нього були великі амбіції і він хотів досягти успіху в тенісі. На жаль, він проміняв ракетку на мобільний телефон та інші зручності.
Сьогодні він важить майже сто кілограм, і працює, створюючи якісь програми, не виходячи з квартири. Мобільні телефони, планшети та ігрові приставки – його найкращі друзі.
Він поняття не має, що відбувається в реальному світі. Прикро на це дивитися, але я не маю шансу це змінити. Можливо, це повинно мене заспокоїти, що діти моєї сестри такі ж. Але я не спокійна. Навпаки, мене дратує те, що робить сучасна молодь.
Деякий час я шукала підтримки у свого чоловіка. Довгий час він мене розумів і підтримував. Поки він не отримав смартфон, ми були щасливою парою. Вечорами ми разом розгадували кросворди та просто спілкувалися. На вихідних ми дивилися наші улюблені документальні фільми. Але головне, нам ще було про що поговорити.
На ювілей діти купили йому смартфон і планшет. Я не поділяла ентузіазму чоловіка. Щойно діти навчили його працювати з ним, як наше життя розійшлося.
Кожну вільну хвилину Степан проводить з телефоном у руці. Я була вражена, коли дізналася, що він також має профілі в соціальних мережах. Він підписаний на деякі групи, де він, здається, дуже активний.
– У мене зараз немає часу, – чую я від нього щовечора, коли хочу поговорити.
– А що ти робиш такого важливого?
– Я весь день працював, а зараз повинен переглянути всі новини і прослухати усіх експертів, – каже він і продовжує зосереджуватися на тому, що здається йому важливішим за дружину.
Іван час від часу наполягає на тому, щоб і мені купити сучасний смартфон, щоб я мала чим зайнятися, і щоб його лишній час не чіпала.
Але мені цього не треба. Я задоволена своїм старим телефоном, на якому можна надсилати повідомлення та дзвонити. Я більше нічого від нього не вимагаю. І через це я стала не сучасною для своєї родини.
– Мамо, ти, напевно, єдина в світі, хто не зареєстрований в Фейсбуці, – каже мені в неділю дочка.
– Нехай! Нашій мамі подобається бути не такою, як всі!, – буркнув чоловік.
– Ви тут дивні і не такі як всі, а не я, – запротестувала я. – Я можу піти в ліс, назбирати грибів, наприклад. Коли ви останній раз писали щось ручкою або читали книгу?
Я розсердилася. Але всі почали сміятися.
– Писати ручкою? Де ти живеш, мамо… – сміявся з мене син.
Мені насправді шкода рідних. Мені зрозуміло, в якому дусі наші діти виховуватимуть своїх. Мені стає сумно. Я одна і ніхто мене не розуміє. Але навіть цей факт не змусить мене сісти в один човен з ними.
Є тут серед читачів той, хто мене підтримує?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua