На заробітки в Англію я їхала з одною метою – заробити грошей, щоб нарешті стати мамою. Павло також поїхав, але в Чехію. Ми працювали заради єдиної цілі. Але так вийшло, що в Україну я повернулася вже при надії. Павло швидко все підрахував. “Похибка” була в один місяць

На заробітки в Англію я їхала з одною метою – заробити грошей, щоб нарешті стати мамою. Павло також поїхав, але в Чехію. Ми працювали заради єдиної цілі. Але так вийшло, що в Україну я повернулася вже при надії. Павло швидко все підрахував. “Похибка” була в один місяць.

– Павлику, це не правда… Це твоя донечка! – я впала на коліна перед чоловіком, тримаючи на руках маленьку Марійку, яка мирно спала, обіймаючи свого улюбленого зайчика.

– Ні, Оксано… Ти ж сама прекрасно розумієш. Це… вона не моя. – Павло відступив на крок, ніби боявся наблизитися до мене та дитини. – Тести не брешуть.

Я опустила голову. Серце калатало, а сльози душили, але я не могла дозволити собі розплакатися. Потрібно було говорити, пояснити, врятувати нашу сім’ю.

– Павле, я… Я не знаю, як так сталося. – Голос тремтів, а перед очима спливали спогади.

Все почалося з того, що ми вирішили поїхати на заробітки. Вже три роки ми безуспішно намагалися стати батьками. У клініці нам сказали, що звичним шляхом шансів майже немає, а “процедура” була нам не по кишені. Тому ми вирішили їхати. Він – на будівництво в Чехію, а я – до Англії, доглядати за літніми людьми.

Спочатку все йшло за планом. Павло телефонував щовечора, розповідав про свою роботу, як освоюється, як чекає на нашу зустріч. Я теж намагалася бути сильною, хоча робота була виснажливою. Але найбільше боліла душа, коли поверталася до пустої кімнати.

І тоді я познайомилася з Романом. Він працював у тому ж місті, що й я, ремонтував квартири. Українець, з Полтави. Ми з ним бачилися щодня, адже він робив ремонт у будинку, де я доглядала за бабусею Мері.

Спершу все було звичайно – кілька жартів, допомога по дрібницях. Але одного дня я повернулася з роботи надто виснажена, з температурою, а Роман приніс мені ліки, чай і залишився, щоб переконатися, що мені краще. Тоді я вперше відчула, як сильно мені бракує чоловічої підтримки.

Але прийшов час і ми обоє повернулися в Україну, за якою так сумували…

– Я клянуся, Павле, ми не перетинали межу. Я завжди тримала дистанцію, пам’ятаючи про тебе. Але тієї ночі… я не знаю, що сталося. Ми зібралися на вихідних компанією – кілька українців, я, Роман, ще одна дівчина з Києва. Було весело, ми співали пісень, говорили про рідний дім… І тоді, коли всі розійшлися, Роман запропонував мене провести.

Все було випадково. Один поцілунок. Один… і більше нічого. Я присяглася собі, що це не повториться.

– І ти вирішила мовчати? – голос Павла прорізав тишу.

– Я мовчала. Бо що я могла сказати? Як зізнатися в помилці, яка коштувала нашій сім’ї довіри?

– Оксано, а як бути з Марійкою? – його голос зірвався. – Як ти собі це уявляєш?

Я підвела голову.

– Вона твоя, Павле. Вона… вона навіть схожа на тебе. Подивися!

Марійка, ніби відчувши нашу напругу, заворушилася і відкрила свої великі блакитні очі. Павло завжди мав такі ж – глибокі, яскраві, немов весняне небо.

Він знітився. Протягнув руку, торкнувся крихітної долоньки, і Марійка одразу вчепилася в його палець.

– Оксано… Я не знаю, як жити з цим. – Він сів на край дивана, схопився за голову.

– Павлику, будь ласка… Дай мені шанс виправити все. Ми зможемо. Ми мріяли про цю дитину, пам’ятаєш? Мріяли стати батьками.

Він мовчав.

День, два, тиждень… Ми жили в одній квартирі, але як чужі. Павло уникав розмов, відводив погляд, коли я намагалася щось пояснити. Лише з Марійкою був ніжним і уважним, як завжди.

Я більше не могла так.

– Павлику, давай поговоримо.

Він підвів голову.

– Говорити? Про що, Оксано? Про твій вчинок? Про те, як ти мене обманювала?

– Я не обманювала! Я… Я боялася тебе втратити. Я знала, що це була помилка. Я люблю тебе!

Він різко підвівся.

– Любиш? Це називається любов? – Він витер обличчя долонями. – Знаєш, я теж тебе любив. Але тепер… Я не знаю, що відчуваю.

Це було, як ніж у серце.

Павло почав збирати речі.

– Павле, не йди! – я вчепилася в його руку.

– Мені треба подумати.

Він пішов.

І залишив мене наодинці з моїм важким станом.

Я не знаю, що робити далі. Не знаю, як повернути довіру людини, яку я так люблю. Скажіть, будь ласка, чи можна пробачити таку помилку? Чи варто боротися за сім’ю, коли довіра зруйнована? Як ви б вчинили на моєму місці?

You cannot copy content of this page