Згадую з усмішкою, яким було моє життя всього кілька місяців тому. Наче уві сні була десять років. А змінилося все в один день буквально.
Наче уві сні жила
Жили ми з чоловіком олександром добре – Бог подарував нам дочку. Дружно жили, дочку ростили: що заробили, витрачали на неї, щоб все у неї було найкраще. Не помітили ми в своїх турботах початок хвороби Сашкової, і одного разу його не стало.
Скільки сліз я пролила! Любили ми з чоловіком одине одного дуже. А мені всього тоді 37 було. Відходила я довго, але про дочку не забувала: як могла, забезпечувала нашу осиротілу сім’ю.
Виросла дочка, заміж рано вискочила, дітей двох народила. Рано – не страшно, а розуму ще не нажила.
Нескінченно у них в сім’ї – витрати. Зараз великий холодильник купили в кредит, а платити нічим. Мені знову платити доведеться. А я вже який рік намагаюся накопичити на путівку: всі вже до моря по 3 рази з’їздили, а я ні разу не була відтоді, як сашко пішов. Гроші мої накопичені завжди на доччині потреби йдуть.
Заново збираю…
Несподівана образа
Я з ранку відпрацюю, а після обіду – на дачу їду на автобусі. І в той день їхала, сумку з розсадою везла. Сіла, в вікно дивилась, а в голові думки так і метушаться – про дочку, про турботи, про справи дачні.
Думки мої чоловік з сусіднього крісла обірвав: «Що ж ви така замучена? Ви ж красуня. Вам би обернутися на себе, зупинитися, а ви на себе ніби важкий віз звалили. Самотня, напевно?».
Я образилася. Зараз знаю, що даремно, а тоді образилася справді. І як він дізнався, що я самотня?
Пересіла на інше сидіння, а сама цю гірку правду ковтати стала. У дзеркало на дачі глянула на себе – мурашки побігли. Дійсно, яка я була красуня ще років 15 назад! Сашко був ще живий, і я літала як на крилах.
А тепер не до себе стало. Все справи, справи…
Вночі лежала, плакала. Шкода себе стало – мені ж 48 всього, а я себе живою в турботи, як в землю, закопала.
До ранку твердо вирішила: не можна так більше! Поїду на море, чого б це не вартувало! Дочка з родиною самі впораються: вистачає розуму на покупки в кредит, вистачить сил, щоб і заробити на платіж.
На шляху до мрії
Зібралася з ранку, поїхала в салон.
Стиліст – хлопчик ще, носик свій морщив, морщив, а потім взявся за мене. П’ять годин не відпускав, і в дзеркало не показував. Прямо як в тій передачі, де жінок переодягають.
Через п’ять годин я себе просто не впізнала. Красуня! Тільки б одяг ще новий купити, але на це потрібні гроші.
Стиліст мій відпрацював на славу, а й себе не обділив: запросив грошей не по-скромному. Ну то й що! Адже нове життя починаю.
Пішла в торговий центр, купила купила вбрання собі. Скільки віддала – самій страшно. Зате я вже відчула себе жінкою. Тепер впевненою, сильною здаюся самій собі.
Подзвонила дочка, запитала, чому я ще не привезла їм гроші, як обіцяла. Я кажу: вирішуйте самі свої проблеми.
А вона мені – «Загуляла, батька забула, тепер онуків своїх на голод прирікаєш»…
Не чесно це!
Витерла я сльози упереміш з косметикою, пішла в турагентство.
І треба ж так, зовсім небагато мені не вистачає на путівку! Тисяч десять всього, і навіщо я так витратилася?
Стало прикро неймовірно, путівка хороша попалася. Якщо брати, то зараз. А мені, видно, не судилося було відпочивати.
Так трохи і не пішла з турагентства, але дівчина мене зупинила, порадила взяти гроші в борг. А мені ніде.
«Візьміть, – каже, – у такому-то банку. Там відсоток низький, а взяти можна 30-50 тисяч на місяць. Гроші на карту переводять дуже швидко».
Від мрії відмовлятися, знаєте, не легко. Особливо – за крок до її здійснення. Допомогла мені дівчина займ оформити – там тільки паспорт потрібно було, і точно, гроші прийшли на карту через кілька хвилин.
Сашко
Взяла я путівку, наступного дня вже й полетіла до моря. Вперше в житті нічого не робила, відсиплялася, гуляла, на пляжі ніжилася. Дні ці мені райськими здалися.
А як повернулася, доці насамперед подзвонила. Все у них налагодилося: чоловік її, Павлик, халтуру взяв, заробив на платіж по кредиту. Дочка вибачення просила за свої жорстокі слова. Пробачила я її вже давно.
З банком розплатилася відразу по приїзду: там за десять днів трохи вийшло за відсотками. Ну й добре, адже завдяки кредиту я з’їздила в справжню відпустку. Зовсім іншою людиною себе відчула, ніби віз важкий з плечей звалився…
А тут днями знову на дачу поїхала.
Чую, голос знайомий ззаду: «А я вас і не впізнав одразу. Як ви погарнішали!». Нахилився той самий незнайомець до мене, який минулого разу образив мене правдою гіркою, і руку мені поцілував.
А очі його – добрі-добрі, промінчиками горять. Такі у мого Сашка були. Тепло мені стало від того, що поруч він виявився. Ніби все життя його знала.
– Як вас звати? – питаю.
– Сашко…
Автор – Світлана Васильєва
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
