Надійшов лист із села від родичів — мовляв, забирайте стареньку. Сил у неї немає, ніхто до ладу не допомагає та й ніколи особливо, у всіх своїх турбот вистачає. Раніше вона і корову тримала, і курей, і порося влітку.

Але вже кілька років залишалося лише п’ять курей із півнем. Намагається вона город утримувати та хіба його обробиш як слід. А як пенсія — у хаті родичі на три дні.

А після, матері жити нема на що — ходить родичами, ті не близькі рідні, але допомагають. Але і їх почала напружувати така ситуація, що повторюється з місяця на місяць. Тож забирайте.

Донька приїхала, забрала. Старша. Від першого шлюбу. Вдруге жінка вийшла заміж через 5 років. Зате синочок народився на радість мамі. Правда, клопоту синочка завдавав — мама не журись. Одружився, а з невісткою стосунки до ладу не склалися, тому і онуків, як підросли, бачити бабуся перестала.

От і довелося на старості років до дочки переїжджати. Виїжджати з рідного села, де все життя прожила, бабусі не хотілося. Та й як усе кинути? Яке, а господарство. Але донька слухати не стала, зібрала частину пожитків, що вважала за потрібне, і повезла мати до себе. За 2 тисячі кілометрів. До міської квартири. А вдома – сім’я, чоловік, діти.

Як вони пережили осінь та зиму, описувати не буду. Чужа сім’я темряви та й не хотілося, мабуть, жінці про мати зайве в чужі вуха намовляти.

Тільки ось навесні, як розтанув сніг у місті, і пригріло сонечко, мати заявила: «Час додому». Жодні вмовляння не допомагали. Дочка не відпускала матір до села.

Але пройшов місяць і бабусі не стало. Будинок у селі з городом родичі продали. На цьому історія закінчилася. Минуло вже кілька років. Тільки ось що не дає спокою дочці: може, все ж таки треба було на літо привезти матір назад до села, як та наполягала? Адже потім назад не забереш. Та кому вона там потрібна. І в напівпорожнє село всією родиною переїжджати зі свого міста теж не діло.

Чомусь не приживаються люди похилого віку на новому місці. А у своїй хаті —живуть та ходять.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua