Надіслала чоловікові смс в День сміху. Думала, він сприйме це як жарт, але все закінчилося сльозами і розлученням.
Я думала, що зроблю перший крок цього року. Щось трохи більш інтенсивне, ніж зазвичай. У мене був план, який змусить нас обох сміятися. Зрештою, ми стільки разів обманювали один одного за ці роки, що нам довелося підняти планку.
Мені п’ятдесят два роки, і тридцять із них я була заміжня за Віктором. Ми познайомилися ще в університеті: я була сором’язливою другокурсницею з великими мріями, а він – веселим хлопцем, що обожнював вечірні посиденьки з гітарою та довгі розмови про життя. Здавалося, ми – повні протилежності, але саме ця іскра різниці й привела нас до шлюбу. Скільки себе пам’ятаю, у нас завжди був один маленький щорічний ритуал – веселий розіграш на 1 квітня.
Колись, у перші роки подружнього життя, це була щира дрібничка: я ховала його шкарпетки або заміняла цукор сіллю, а Віктор з’являвся додому з букетом кульбаб та запевняв, що це рідкісні квіти з-за кордону (на жаль, вони весь час були в пилюці). Аж потім наші “жарти” почали ускладнюватися. Ми, можна сказати, змагалися, хто крутіше обіграє іншого.
І ось цього року (і я досі не можу повірити, що так сталося) я вирішила діяти більш рішуче. Помітила, що останнім часом Віктор став якийсь відсторонений. Він частіше затримувався на роботі або в спортивному клубі, приходив додому стомленим і зосередженим переважно на телефоні. “Втомлююся, Марто”, – казав він. Я йняла йому віри, бо ніколи не сумнівалася в нашій довірі. Та все ж у мене інколи з’являлося відчуття, ніби ми розходимося в різні боки.
Першого квітня я прокинулася доволі рано, тоді як Віктор ще міцно спав. Пригадала, що кілька тижнів тому ми говорили про те, як колись (у жарт) погрожували розлучитися через те, що я ніяк не можу навести лад на горищі, а він постійно забуває закрити кран на кухні. Дурниці, звісно, але тоді ми з того гучно сміялися. І от мені спало на думку надіслати йому зранку смс: “Я вирішила, що це все – фінал. Вибач, я йду”. Та щоб заінтригувати, я не додала жодного смайлика. Подумала: “Зрозуміє, що це розіграш, і теж щось відпише, – посміємося”.
Склала коротеньке повідомлення: “Мені прикро, та я далі не можу жити так. Йду від тебе”. І, з тремтливою усмішкою, натиснула “Відправити”. Через хвильку уявила, як Віктор прокидається, дивиться на це й, прокашлявшись, відповідає якоюсь дурнуватою фразою: “Не сподівайся, що я тебе відпущу, бо в мене замовлений торт на річницю”. Або щось у такому жартівливому стилі.
Та коли через кілька хвилин телефон завібрував, на екрані я побачила лише коротку відповідь: “Добре, що ти зізналася. Я теж давно це відчував”.
У мене все похололо всередині. Я навіть перечитала це декілька разів – може, приснилося? Але ні, текст був чіткий, без жартів. “Мабуть, він підхопив мій стиль і приколюється так само”, – спробувала я заспокоїти себе. Але водночас відчула, що це зовсім не схоже на звичний жарт Віктора. Жодного смайлика, жодної примітки, що це першоквітнева гра.
Я тихенько встала й пішла в кухню, піднесла чайник до крана, але руки тремтіли так, що я мало не втопила його у воді. Сіла за стіл, чекаючи, поки Віктор прокинеться й вийде з кімнати.
Він з’явився приблизно через пів години. Був одягнений у домашній халат, на обличчі – відсутній вираз. Мені здалося, що він також не знає, як почати розмову.
– Вікторе, що це за повідомлення? – мовила я, намагаючись видати легкий тон. – Ну, кажи вже: ти мене розіграв, еге ж?
Він опустив очі, потер долонею чоло.
– Мартусю, – почав він тихо, – я не хотів, щоб усе з’ясувалося саме так. Я не жартував.
Я отетеріла. Здається, все повітря з кімнати раптом вийшло.
– Як це “не жартував”? – видихнула я. – Я ж думала, це наша звична 1-квітнева фішка…
– Давно не лише фішка, – зітхнув він. – Ти ж помічала, що я змінився? Я… я просто не хотів тобі казати, бо не знав, як ти відреагуєш.
Я мовчала, але в середині ніби щось стислося. Усі ті вечори, коли Віктор повертався похмурий і ображений, весь цей час він поводився не так, як завжди. Я запитувала, що коїться, а він відмахувався: “Все нормально, втома”. І тепер я розумію: він давно вже перегорів у наших стосунках. Тільки я не наважувалася в це повірити.
Я спробувала взяти себе в руки.
– То що ти збирався робити? Просто піти? І коли? – спитала я.
Він на мить прикрив очі.
– Збирався сказати тобі після свят, – визнав. – Думав, може, схаменуся, передумаю… Але як ти написала “Йду від тебе”, я зрозумів, що не можу більше вдавати. Марто, я не хочу завдавати тобі болю.
– Але завдаєш, – похитала я головою, відчуваючи, що сльози ось-ось покотяться. – Ти зруйнував усе, про що я думала як про стабільність…
Він не знайшов, що відповісти. Сів навпроти та простягнув руку, але я відсунулась. Обнятися? Ні, після таких слів мені вже не хотілося ділитися теплом.
Того ж дня ми вели довгу розмову, в якій, зрештою, дійшли до однієї думки: наш шлюб давно втомився від імітацій. Першоквітневий жарт виявився тільки каталізатором. Ми подали на розлучення за декілька тижнів. Усе було досить буденно: забрати свої речі, підписати документи, роз’їхатися. Я ще інколи ловлю себе на думці, що, може, можна було все владнати, але розумію: проблема, мабуть, давно визріла й 1 квітня просто оголило правду.
Тепер думаю, що краще дізнатися такі речі одразу, хай навіть у найнезручніший спосіб. Життя коротке, і коли в ньому вже немає щирості – що ж, треба змиритися й рухатися далі. Але, погодьтеся, якби мені хтось сказав, що один дурний першоквітневий смс-жарт завершиться розлученням, я б нізащо не повірила. Та от він, жарт, поставив крапку в нашому спільному житті.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
