Надію Ігорівну в колективі любили всі, для кожного вона була наче мамою, з якою можна поговорити про все на світі. Та що казати, вона й зараз такою є. Дай Бог їй здоров’я.
Вона була не простою робочою, а директором, але ніколи на цьому не наголошувала і не зазнавалася.
З рідних в неї був один єдиний синок. Вона й сама не розуміє, як так вийшло. В той час, як її подруги на танці ходили і з хлопцям знайомилися, вона сиділа і вчилася. Довчилася – червоний диплом отримала.
Потім з’явилась улюблена робота, якій Надя багато часу віддавала. Куди ж там хлопці – не було часу на сердечні справи.
Схаменулася тільки, коли начальником відділу стала. Якось направили її на перевірку в одну компанію, там якось слово за словом, та й познайомилась вона з Максимом. То на каву сходили, то в кіно, а вже через місяць Надя відчула щось дивне, а причиною тому була – вагітність.
Сказати про свій стан Максиму вона не наважилась, бо не відчувала до нього чогось сильного і неймовірного, та й він сам до неї ставився, як до подруги.
– Для чого і собі і йому життя псувати. Я тепер точно не одна, – погладжуючи живіт думала жінка.
Синок з’явився на світ всім подружкам на заздрість.
Коли Валентину було п’ять років, зустріла Надя чоловіка. Хорошою людиною він був, але чомусь хлопчику до душі не припав, мабуть ревнував матір до іншого дядька та й капостив у всьому, лиш би той відстав від матері.
Надя ж не могла піти проти волі єдиного сина, і розійшлася з чоловіком, хоча вже й встигла по-справжньому закохатися.
Надія жила лише сином, а він виправдовував всі її сподівання. Школу на відмінно закінчив, до омріяного університету без копійки вступив.
Дівчата проходу Валентину не давали, а той і користувався. Не встиг з одною зійтись і з мамою познайомити, як вже другу водить. Надя то кожну на своєму порозі зустрічала, як рідну доньку, але наодинці говорила сину, що в тої ноги кривуваті, а ця геть не вміє себе на людях поводити.
Так вони і жили, поки одного дня Валентин не привів в хату Світлану. Дівчина працювала медсестрою.
– Ти б краще лікарку мені в дім привів, а то звичайна медсестра, ще й не в лікарні працює, а в районній поліклініці, – тихо обурювалася матір.
Надія Ігорівна спершу обурення біля дівчини не показувала. Привітною з Світланою була. А ось з Валентином свою лінію гнула. Всім йому показувала, що не пара йому ця дівчина – і про запах неприємний медичний натякала, і що очі маленькі та втоплені в чоло, і ще багато чого. Тільки нічого з того не вийшло…
Валентин таки одружився на дівчині. Весілля було по-багатому. Гості бажали молодим щастя, а сама Надія весь вечір просиділа насуплена.
Під одним дахом вони не прожили жодного дня. Надія Ігорівна розміняла свою трикімнатну квартиру, і подарувала сину.
Молоді декілька разів в гості приїжджали, але любові від Надії Ігорівни вони не відчували. Ображала вона Світлану, до кожної дрібниці чіплялася. І сіла не так, і ніж не так взяла. Хліб – і то не так нарізала. А чого той хліб різати? Його ще на хлібокомбінаті на скибочки розділили.
Став Валентин один маму відвідувати. Але не на довго і його хватило. Кожного разу слухати, що його дружина з села не пара йому – хто таке потерпить?
Того вечора вони не на жарт “почубились” – вивела його матір. На виході сказав, щоб не телефонувала і не приходила до них в дім, поки не виправиться.
Близько року Надія Ігорівна не бачила свого сина та невістку, але гордість не давала спуску, як важко б на душі не було.
Десь об одинадцятій пролунав дзвінок.
– Надія Ігорівна, – почувся в слухавці слабкий голос Світлани, – мені потрібна допомога. В пологовий сама не доберусь.
– А де Валентин?, – але відповіді жінка так і не почула.
Вже через годину лікарі привітали щасливу бабусю.
– Вітаємо! У вас здоровенький онучок!
Надія Ігорівна давай сину телефонувати, а у відповідь лише: “Цей номер не є дійсний”. Жінка ледь дочекалася поки Світлана до тями прийде, щоб зрозуміти, що насправді відбувається. Але почуте її не потішило.
– Ваш Валентин давно за межами України. В Польщі у нього інша жінка і навіть дитина, хоча й не його.
Замучився Валентин чути одне й те ж від рідної матері: “Не пара вона тобі”, ось він і знайшов собі пару…
Надія Ігорівна доглядала за Світланою до самої виписки. Вона не могла повірити, що її син на таке здатний. Ну добре, дружину покинув, а як можна було з матір’ю так вчинити?
Через цей стан здоров’я Надії Ігорівни похитнулося. Весь час поки та лежала в лікарні, її виходжувала Світланка, добре, що дитинка спокійною була.
– Не знаю, щоб я без тебе робила. Пробач мені! Це я зруйнувала вашу сім’ю.
Зараз Анастасійці вже восьмий рік пішов, а Світланка закінчила університет і стала сімейним лікарем. Надія Ігорівна пишається і не втомлюється говорити – яка ж у мене чудова донечка! Так втрьох і живуть.
Передрук без посилання на ibilingua – заборонений!
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook