— Надія Петрівна, час уже оформити дарчу, щоб ми не почувалися тут квартирантами, — крижаним тоном заявила невістка, перебивши черговий тост. Святкова атмосфера миттєво випарувалася, залишивши після себе лише гіркий присмак образи.
Денису ледь виповнилося двадцять три, коли в нашу з ним трикімнатну квартиру на околиці міста увійшла Оксана. Вона була енергійною, впевненою в собі та мала досить чіткі погляди на те, як має бути влаштований побут. Від самого початку, як тільки вони з Денисом розписалися, Оксана почала впроваджувати власну систему координат у нашому спільному просторі.
Основою її підходу стала ідея повної автономії. Вона одразу заявила, що ми маємо жити як різні родини під одним дахом. Це означало окремі полиці в шафах, окремий кошик для брудної білизни і, що було найбільш дивним для мене, абсолютно роздільне харчування. Я звикла готувати велику каструлю борщу на всіх, але Оксана ввічливо, проте твердо дала зрозуміти, що вони з Денисом будуть купувати продукти та готувати їжу лише для себе.
Наші будні перетворилися на своєрідне існування в комунальній квартирі, де кожен знає межі своєї території. Я намагалася не заходити в їхню кімнату, щоб не викликати зайвого роздратування. Мені хотілося, щоб син був щасливим, тому я мовчки приймала ці нові правила гри, хоча в душі було трохи сумно. Мені здавалося, що спільні обіди могли б нас зблизити, але за довгі місяці спільного життя невістка жодного разу не запропонувала мені сісти з ними за стіл. Ми зустрічалися на кухні біля плити, обмінювалися короткими фразами про погоду і розходилися по своїх кутках.
Таке життя тривало досить довго. У коридорі з часом з’явилася ще одна шафка для взуття, а на кухні – окремий холодильник, бо місця для продуктів двох господинь не вистачало. Проте обставини склалися так, що мені довелося на певний час виїхати. Моїй тітці в невеликому містечку знадобилася допомога через поважний вік. Я зібрала речі й поїхала до неї. Через кілька років тітки не стало, і я залишилася в її будинку сама.
Мені несподівано сподобалося життя в провінції. Там був спокій, невеликий сад, де я могла проводити час, та добрі сусіди. Я вирішила зробити там ремонт, оновити старі меблі й залишитися жити на постійній основі. Квартиру в місті я повністю залишила в розпорядженні Дениса та Оксана. Вони там господарювали, робили перестановки, і я була рада, що в дітей є свій дах над головою. Онуки іноді приїздили до мене на канікули, і ці дні були для мене справжнім святом.
Варто зауважити, що Денис привозив дітей частіше, він любив посидіти на веранді, згадати дитинство. Оксана ж за всі ці роки навідувалася до мене лише кілька разів, посилаючись на постійну зайнятість на роботі чи втому. Я не ображалася, бо розуміла, що сучасний ритм життя вимагає багато сил. Звісно, я ніколи не приїжджала до них з порожніми руками. Кожного разу, коли випадала нагода, я передавала сумки з овочами, фруктами з власного саду та домашньою консервацією.
Цього разу привід був особливий. У Дениса був ювілей, тридцять п’ять років. Я вирішила не просто передати пакунки автобусом, а поїхати особисто, щоб привітати сина і побачити всю родину разом. Наготувала всього найкращого, купила подарунок і вирушила в дорогу. Коли я приїхала, квартира була сповнена людей. Друзі Дениса, колеги Оксани, далека рідня – всі готувалися до свята. Мене прийняли привітно, виділили місце за святковим столом, де вже стояло багато різних страв.
Атмосфера була невимушеною. Люди спілкувалися, сміялися, лунали тости за іменинника. На столі стояли графини з домашнім компотом, великі тарелі з закусками та солодощами. Я почувалася частиною великої родини і раділа за сина. Аж раптом, у самий розпал вечора, коли настала коротка пауза між розмовами, Оксана повернулася до мене. Її голос пролунав чітко і досить голосно, так що гості мимоволі притихли.
— Надія Петрівна, я все хотіла запитати, коли ви нарешті плануєте переписати цю квартиру на Дениса?
Це запитання прозвучало настільки несподівано, що я на мить втратила дар мови. У кімнаті запала ніякова тиша. Я відчула, як до щік підлила фарба. Я подивилася на сина, він опустив очі й почав уважно вивчати візерунок на скатертині. Гості теж відчули дискомфорт, хтось почав кашляти, хтось терміново зацікавився вмістом своєї тарілки.
— Оксано, я думаю, зараз не найкращий час для таких розмов, — ледь чутно промовила я, намагаючись зберегти спокій.
— Чому ж не найкращий? — продовжувала вона, не зважаючи на мій тон. — Ми тут живемо вже стільки років, робимо ремонти, вкладаємо гроші. Було б справедливо, якби документи були оформлені на Дениса. Це додало б нам впевненості у завтрашньому дні.
На щастя, один із друзів Дениса вчасно зрозумів ситуацію і голосно почав розповідати якусь історію з їхнього студентського життя. Увага гостей переключилася, розмови відновилися, але для мене свято вже було зіпсоване. Весь вечір ця фраза крутилася в мене в голові. Мені було не стільки прикро за саму пропозицію, скільки за те, як і коли це було сказано.
З одного боку, в словах Оксани була певна логіка. Нерухомість дійсно фактично належала їм, адже я там не жила і не планувала повертатися. Денис — мій єдиний син, і очевидно, що рано чи пізно все майно перейде до нього. У мене ніколи не було думок залишити їх без житла чи ділити квартиру з кимось іншим. Це було само собою зрозуміло.
Проте форма запитання мене глибоко вразила. Чому потрібно було піднімати це питання при сторонніх людях? Чому не можна було дочекатися моменту, коли ми залишимося наодинці, і спокійно все обговорити? У її словах я відчула не просто турботу про майбутнє, а якусь вимогливість, ніби я їм щось винна і затримую процес.
Наступного дня, коли гості розійшлися і я збиралася додому, Оксана знову підійшла до мене на кухні. Денис у цей час був у гаражі, тому ми були самі.
— Ви подумали над моїми словами? — запитала вона, складаючи чистий посуд.
— Оксано, я почула тебе вчора, — відповіла я. — Але мені дуже прикро, що ти вирішила обговорити це при всіх гостях. Це було дуже негарно.
— Я просто скористалася моментом, поки ми всі разом, — знизала вона плечима. — Не бачу в цьому нічого такого. Це просто папери.
— Для тебе це просто папери, а для мене це повага до матері твого чоловіка. Я ніколи не давала приводу думати, що хочу забрати у вас житло.
— Ми просто хочемо бути господарями у своєму домі, — відрізала вона і вийшла з кухні.
Я їхала додому в автобусі й дивилася у вікно на поля, що миготіли повз. Усередині було порожньо. Я згадувала, як колись ми з чоловіком будували плани, як купували цю квартиру, як раділи кожному новому стільцю. Тепер же це стало предметом суперечок і джерелом холоду між мною та родиною сина.
Мене не полишала думка про Дениса. Чому він промовчав? Невже він теж вважає, що я маю негайно позбутися прав на свою єдину власність у місті? Чи, можливо, він просто боїться суперечити дружині, яка міцно тримає кермо влади в їхній родині? Я завжди намагалася бути хорошою матір’ю, не втручатися в їхнє життя, допомагати чим можу. І ось така вдячність на ювілей.
Приїхавши до свого маленького будинку, я вперше відчула, що тут — моя справжня фортеця. Тут ніхто не вимагає від мене документів, не рахує мої метри і не чекає, поки я звільню місце. Але на серці все одно було важко. Я розуміла, що ця розмова — лише початок великих змін у наших стосунках.
Через тиждень Денис зателефонував. Говорив про звичайні речі, про роботу, про дітей. Про вечір ювілею не згадував. Я теж не хотіла починати цю тему першою. Проте наприкінці розмови він якось зам’ято промовив.
— Мамо, ти не тримай зла на Оксану. Вона просто переживає за стабільність. Зараз такий час складний.
— Я не тримаю зла, сину, — зітхнула я. — Я просто хочу, щоб ви розуміли: стосунки дорожчі за будь-який папірець.
Ми попрощалися, але відчуття недомовленості залишилося. Тепер я щовечора сиджу біля вікна і думаю, як мені вчинити правильно. З одного боку, я хочу, щоб син був спокійний. З іншого — боюся, що як тільки підпишу всі документи, стану для цієї родини зовсім чужою людиною, яка виконала свою функцію і більше не потрібна.
Чи варто було невістці так тиснути на мене при свідках, чи це була продумана тактика, щоб я не змогла відмовити? Можливо, я надто гостро все сприймаю, і в сучасному світі це нормальна практика обговорення майна?
Як би ви вчинили на моєму місці в такій ситуації? Чи варто погоджуватися на умови невістки заради спокою в родині, чи краще залишити все як є, поки я жива? Напишіть свою думку в коментарях, мені дуже важливо почути ваш погляд на цю історію. Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо ця історія зачепила ваше серце, адже ваша підтримка допомагає нам розвиватися і писати для вас далі. Що ви порадите головній героїні?
