fbpx
життєві історії
Надія витерла ноги об старенький бляклий, ледь не трухлявий килимок – у хату до мами й батька не можна зайти, не витерши ніг. – Ну ось я й вдома, мамо, татку, – прошепотіла. Більш як двадцять літ не білені стіни і піч, з якої пішло життя, зустріли її. Як вийшла заміж 30 років тому, інакше, як у дорогому костюмі і не заходила сюди

Розумниця Надійка, єдина донечка Марії і Степана, поїхала навчатися у велике місто, вступила до університету. І вийшла заміж за столичного викладача, який читав їм лекції.

Поїхала Надійка за Назаром Івановичем своїм аж у Київ, перевелася в інший виш. Назар був вдівцем з двома синами вже шкільного віку, але й це не зупинило закохану Надю.

Стала хлопцям за матір, знайшла підхід до кожного – не дарма ж у рідному селі з хлопчаками дружила, всі дерева з ними облазила. А з найближчим товаришем Федьком любили вони по занедбаним оселям нишпорити, особливо тікати для цього з домівок вночі, аби шукати місячних привидів…

Давно те було. Зараз Надя була дружиною статного й розумного професора, Назар Іванович навіть в університетах Європи лекції читав. А вона кохала і ростила його дітей. Не народила навіть свої на прохання чоловіка.

– Ти така тонесенька, тендітна, здоров’я он у тебе яке ніжне – не варто тобі випробовувати себе народженням дітей, це неабиякий іспит для жінки… Он у нас двоє яких соколиків ясних зростають, тебе мамою кличуть! – говорив Назар, і він у чомусь мав рацію.

Надія і справді була тендітною і худесенькою, мала особливості з серцем і спиною. А найбільш за все Назар побоювався повтору: його перша дружина пішла, народжуючи третя дитя. Вони пішли на небо тоді обоє. Він надто любив свою Надію, своє друге дихання і життя, аби нею ризикувати.

А для Наді слова чоловіка були завжди істиною, вона дослухалася них і ніколи не йшла на супротив. Вона була щасливою своїм тихим щастям, любила Назара і його дітей, прищепила хлопцям любов до книжок, до природи, до всього доброго і людяного.

Так минали, нанизувалися одна на одну намистинки років. Не забувала Надія і батьків своїх у селі, їздила, але завжди у дорогому брючному костюмі – саме так має виглядати дружина поважного професора.

У батьківській оселі вона перевдягалася. Йшла в город, садок, до худоби, поралася, їла найсмачнішу мамину тушковану картоплю, а потім поверталася у свою родину у столицю. Назар Іванович і хлопці були у селі не частими гостями, але всіх влаштовувало таке укладене роками життя.

І ось воно полетіло шкереберть, перевернулося з ніг на голову.

Спочатку якось майже одночасно не стало Надіїних батьків. Потім виросли хлопці. Потім не стало Назара. І хлопці попросили Надію з їхньої великої квартири, яку вирішили розміняти і купити собі по окремому житлі.
Надія не боролася за спадок. Не в її це було характері, не її методи.

Зібрала речі і попросила старшого Назарового сина відвезти її додому, у рідне село. Вийшла з машини перед обшарпаною хатою, зарослим обійстям, похиленим парканом.

– Тут же все занедбане, нежиле! – вигукнув Віктор. – Ви чому не сказали? Ми би щось придумали. Квартиру вам яку орендували…

– Їдь з Богом і будьте здорові! – тільки й махнула руками Надія.

Їй шостий десяток. Вона не була тут відтоді, як провела в останню путь одне за одним батьків. Жила іншим світом і для інших, навіть не для себе. Для себе – вміла. Настала пора вчитися.

Надія витерла ноги об старенький бляклий, ледь не трухлявий килимок перед вхідними дверима – у хату до мами й батька не можна зайти, не витерши ніг.

– Ну ось я й вдома, мамо, татку, – прошепотіла.

Більш як двадцять літ не білені стіни і піч, з якої пішло життя, зустріли її. Як вийшла заміж 30 років тому, інакше, як у дорогому костюмі і не заходила сюди… І ось повернулася. Іншою, а наче й тою самою Надійкою…

Поцілувала стіни, мамині образи у кутку вітальні. Вона знала, звідкілясь знала: впорається.

Всією вулицею, та що там, майже кожна родина в селі допомагала Наді відбудовувати батьківську хату, робити ремонт, наводити лад на подвір’ї. Які ж вони тут – ЛЮДИ!.. Надя кожного любила, огортала своєю вдячністю і вони це відчували.

…Через рік Надія з Федором пили чай у відремонтованій батьковій альтанці. Запашний, з малинових і смородинових гілочок, листочків м’яти, яка росла тут же, вздовж стежинки. Нові ще дошки альтанки пахли сосновим лісом і Федіними руками.

Федір овдовів 15 років тому. Дуже переживав втрату, а потім навчився жити сам. Чекати у гості дітей і онуків з міста. А ще він чекав… Надю. Ніщо не обіцяло її повернення у село. Але він, непояснимо, чому, чекав. І дочекався.

Біля двору пригальмувала машина. З неї вийшли Назарові сини, зупинилися перед хвірткою, не наважувалися увійти. Надія вийшла назустріч.

– Проходьте!

– Ми… Вибачитися приїхали… – голови в обох похилені.

– Не треба, хлопці. Та проходьте ж! Чай сідайте з нами пити, пиріг вже майже остиг, яблучний, як ви у дитинстві любили!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Автор – Олена Мірошниченко

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page