Родичів у нашої родини не просто багато, а забагато. У тата, якого вже немає з нами, вісім братів та сестер, у всіх діти, онуки.
Ми не так часто збираємось разом, але зв’язок підтримуємо. Найбільше дістається мені, адже мені випало жити в головному місці подій – у Києві.
Взагалі, я звикла. Ну, приїдуть гості разів зо три на рік, поживуть тиждень. Нічого, що у нас «двушка», потіснимося. Я цими днями тільки й роблю, що готую, а чоловік за продуктами бігає, але рідні є рідні. Не збіднімо.
Кілька місяців тому дзвонить мені двоюрідна сестра Тоня з Кіровограда:
– Оленко, тут моя Іринка зібралася шукати роботу в Києві. Ти вже притулок її на тиждень надай, будь ласкава!
– Не питання, – відповідаю, – нехай поживе, доки не влаштується.
Зустрів чоловік Іру на вокзалі, привіз додому та поселили її у дитячій, зі своєю дочкою-школяркою. Планів у дівчинки – величезна кількість. На роботу, каже, влаштуюсь, житло собі орендую.
Справді, щоранку племінниця йшла на співбесіди, а ближче до обіду поверталася і втикалася у комп’ютер чи телевізор. Через кілька днів я її прошу:
– Ір, ти хоч на вечерю щось простеньке приготуй. А то я з роботи повертаюсь і до плити стаю. Нас четверо, між іншим, і всі їсти хочуть.
Племінниця у відповідь здивовано очима кліпає: я, мовляв, у гостях, як ви так можете?
Так і прожили майже місяць. Я з роботи – до плити. Чоловік з роботи – і за пилосос. Донька тим часом чашки та тарілки, залишені Іркою, по квартирі збирає. Принцеса наша півдня співбесідами ходить, півдня байдики валяє.
– Іринко, що в тебе з роботою? – не витримав одно вечора чоловік. – Невже за місяць нічого не знайшла?
– Ну, а що, мені на десятку погоджуватися? Це ж – Київ! Усі кажуть, що у вас тут менше ніж за 50 тисяч ніхто не працює. Дбре, я й на 20 згодна, тільки більше за 10 тисяч гривень ніхто не пропонує. Майже скрізь – випробувальний термін. А минулого тижня один дивак взагалі запропонував безкоштовно стажуватися. Знайшли наївну!
– Слухай сюди, – стручаюся у розмову я і ставлю запитання чітко, – тиждень тобі даю, а потім іди, куди хочеш! Ми вже втомилися тебе годувати та обслуговувати.
– Оце дякую тобі, тітко Олено, за доброту, за ласку, — каже племінниця, — А ти що, безплатну хатню робітницю захотіла? Ага, зараз!
Не знаю, що на мене найшло, але я вигребла з шафи всі Ірині речі, склала їх у чемодан і виставила його до передпокою.
Чи треба говорити, що наступного дня я була змушена відключити телефон? Мені дзвонили родичі з усіх куточків нашої країни і звинувачували мене в тому, що ми у своїй столиці геть-чисто втратили власне коріння і людські почуття.
А ще в тому, що ми, нероби, намагалися експлуатувати нещасну бідну родичку. Спасибі Іринці за багату фантазію та довгий язичок.
Думаю, тепер дуже довго моя сім’я житиме спокійно, принаймні, дуже сподіваюся на це. Чи я по іншому мала вчинити?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.
