Коли ми з чоловіком вийшли на пенсію, про наше існування забули наші діти. Боляче визнавати, але це факт. Все життя ми з чоловіком тягнулися з останніх сил заради трьох дітей, а тепер їм до нас немає ніякого діла.
Я заміж вийшла в 18 років. Чоловіком моїм став однокласник. Ми дружили з дитинства. Через пів року я дізналася, що чекаю дитину. У нас були важкі часи (у фінансовому плані), але про “дурниці” й не думали. Через 8 місяців на світ з’явилася дівчинка, якій чоловік дав ангельське ім’я – Ангеліна.
Вона дійсно була схожа на маленького янголятка: світле волосся і блакитні очі. За характером дочка була спокійною дитиною і я дякувала Богові за такий подарунок. Чоловікові довелося кинути навчання і влаштуватися на роботу. Я тим часом взяла академічну відпустку і сиділа з малятком до 1,5 років. Тоді вже я паралельно займалася донькою і вчилася.
Все стало налагоджуватися, але тут ми дізналися, що я знову ношу під серцем дитя. Після сімейних архівів чоловік сказав, що ми залишимо цю дитину. Довелося напружитися ще сильніше. Максим цілодобово пропадав на двох-трьох роботах, вдома я його майже не бачила. Жили ми тоді в квартирі, яку йому виділили від заводу. Але грошей все також не вистачало, адже незабаром на світ з’явилася друга дитина.
Я перейшла на заочну освіту і насилу отримала диплом: важко було одночасно няньчиться з двома дітьми, вести домашні справи і гризти граніт науки. Але навіть незважаючи на це, ми впоралися. Коли дочка пішла в школу, а син ходив вже в садок, я нарешті змогла влаштуватися на роботу за фахом і допомагати чоловікові. Наше матеріальне становище стабілізувалося, тим більше ми вже були законними власниками квартири. Справи пішли вгору і ми щоліта могли собі дозволити путівку на море. Коли мені стукнуло 30 років, доля нам піднесла ще один подарунок – третю вагітність.
Як ми з усім впоралися тоді, до сих пір не розумію. Я знову засіла вдома: багатодітна сім’я – це не одна дитина і чоловік. Максим щосили намагався забезпечити нас, тому працював вдень і вночі. Якщо в добу у нього йшло на сон 5 годин – це була казка. Діти потроху почали дорослішати. Молодша дочка пішла в перший клас, коли старша навчалася у випускному класі.
Грошей не вистачало, але ми з чоловіком якось викручувалися. То позичали гроші у знайомих, то брали кредит, то знаходили підробітки. Ми кожну хвилину думали про дітей і про їхнє майбутнє, хотіли, щоб у них була перспектива хорошої освіти і роботи.
Вже на третьому курсі інституту Ангеліна заявила, що виходить заміж. Я з чоловіком мало не посивіли, але цього варто було очікувати. Її обранцем виявився непоганий хлопець з пристойної сім’ї, тому ми благословили їх на шлюб. Звичайно ж, довелося серйозно витратитися на весілля і все інше. Надалі допомогли дочці і зятю з покупкою квартири. Адже ми як ніхто інші розуміли, що без особистого житла нормального сімейного життя у дітей не вийде.
Тим часом підріс і синок. Він прекрасно бачив, як я і тато допомагаємо сестрі. Тому після закінчення школи зажадав, щоб йому теж купили особисту квартиру. Діватися було нікуди, адже в нашій родині у всіх дітей рівні права. І якщо комусь щось купується, значить те ж саме треба подарувати і іншій дитині. Чоловік оформив на себе черговий кредит і купив однокімнатне житло середній дитині.
Молодша дочка не стала просити у нас квартиру. Вона просто захотіла полетіти вчитися за кордон. Як важко не далося мені це рішення, але я погодилася на навчання дочки. Освіта там коштує шалених грошей, тому ми продали свій автомобіль і оплатили рік навчання дитини в інституті.
Час молодості пролетів швидко. Про те, що я і чоловік стоїмо на порозі старості, ми зрозуміли тільки тоді, коли Максим зліг по хворобі. Мені довелося піти з роботи за пів року до виходу на пенсію. Перший час взагалі не відходила від ліжка коханого: і годувала його, і мила, і виводила на вулицю прогулятися. Через місяць йому стало краще і я трохи зітхнула.
Найприкріше те, що за весь час хвороби батька, ні одна наша дитина не приїхала його провідати. Ангеліна тільки пару раз подзвонила і поскаржилася, що нічого не встигає: дім, робота, чоловік. Скільки б я не дзвонила синові, він взагалі не піднімав трубку.
Донині не передзвонив, хоча одна моя знайома нещодавно розповідала мені, що бачила його в супермаркеті з якоюсь подругою. Вони йшли і сміялися на весь магазин. А молодша донька просто не змогла покинути навчання, щоб прилетіти і провідати своїх батьків.
Ось так ось на старості років вийшло, що маючи трьох дітей ми залишилися самотніми і нікому з них не потрібними. Як працювали і допомагали їм фінансово, так вони з нами і спілкувалися. А тепер, коли нам потрібна хоч якась підтримка – діти випарувалися. Живемо і сподіваємося тільки один на одного, більше у нас нікого немає.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – mamamaj
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
