Нам так добре було, мамо! Бабуся нас у “МакДональдс” водила, а дідусь дозволив не робити уроки. І ми до третьої ночі дивилися мультики, уявляєш?” — слова моїх дітей, сказані з таким захопленням і блиском в очах, привели мене в подив. Ми з Максимом не були вдома лише три дні, але, здавалося, цього часу вистачило, аби мої батьки повністю змінили звичний уклад життя нашої родини. І не в кращий бік.
Моїй доньці Софійці шість, а синові Данилку — дев’ять. Обоє вони вже досить самостійні, але все ще потребують чіткого графіку та певних правил. Ми з чоловіком Максимом завжди намагалися дотримуватися режиму: сон о дев’ятій, сніданок, школа або садочок, гуртки, домашні завдання. Жодних гаджетів перед сном, солодке — лише після обіду, і обов’язково щоденна прогулянка. Це була наша непорушна система, завдяки якій, як я вважала, діти ростуть здоровими, дисциплінованими та щасливими. Але цей короткий увікенд, наш перший самостійний виїзд за останні п’ять років, підірвав мою впевненість у власних методах виховання.
Ідея поїхати виникла раптово. Максим отримав премію, і ми вирішили подарувати собі три дні релаксу в Карпатах, на невеличкій базі відпочинку. Довго не роздумуючи, я подзвонила мамі — Олені Іванівні.
– Мамо, привіт! Як ти?
– Все добре, доню. А ти щось засмучена?
– Та ні, навпаки! Ми з Максимом хотіли до тебе з проханням. Чи зможеш ти побути з онуками з п’ятниці до вечора неділі? Ми хочемо вирватися на відпочинок.
У мами, звісно, були свої плани, але вона ніколи мені не відмовляла, особливо коли мова йшла про дітей.
– Звісно, Катюшо! Нарешті ви побудете наодинці. Це вам дуже потрібно! Не хвилюйся, я за ними догляну. Уроки зроблю, нагодую, спати вкладу.
– Ой, мамо, спасибі тобі! Ти — наш рятівник! Я тобі все розпишу: коли вставати, що їсти, які гуртки, які ліки, якщо що.
– Не треба, доню! Я ж не вперше з дітьми, все сама знаю!
Ця фраза мене трохи насторожила, але я списала це на втому та поспіх. А вже в п’ятницю, коли ми швидко пакували валізи, я надиктувала мамі голосове повідомлення на п’ять хвилин. Там було все: графік прийому вітамінів, час сну, заборона на мультики після сьомої вечора, та найголовніше — жодного “МакДональдсу” і мінімум цукерок.
Приїхали ми додому пізно в неділю. Втомлені, але дуже щасливі та наповнені силами. Батьки вже чекали на нас. Мама виглядала трохи втомленою, але усміхалася.
– Ой, як добре, що ви повернулися! — сказала вона, обіймаючи нас. — Ми тут так весело провели час!
– Дякуємо вам, рідні! Як діти? Не дуже вам допекли?
– Ні-ні, що ти! Це ж мої янголята! Вони дуже чемні. Трохи прихворіли, але це, мабуть, просто втома.
– Що? Прихворіли? — моє серце одразу стиснулося.
– Та нічого страшного! Трохи кашляють, і в Данилка горло червоне. Я їм уже дала “ліки” і мед.
Максим одразу пішов до дітей, а я запитала в мами.
– А що вони робили? Може, десь застудилися?
– Ми трохи гуляли на вулиці. У суботу ходили в центр, а ввечері, — тут мама трохи зашарілася, — ми їли морозиво і дивилися фільм.
Я відчула, як напруга наростає.
– Мамо, я ж просила, щоб не було морозива. І спати вони мають не пізніше дев’ятої.
– Катюшо, вони ж на канікулах! Тобі треба розслабитися. Всі так роблять. Це ж нормально.
Почувши наші голоси, з кімнати вийшли діти. Обличчя в обох були щасливі, але трохи бліді. Вони одразу кинулися нас обіймати. Саме тоді Софійка випалила ту фразу про “МакДональдс” і мультики до третьої ночі.
– Бабуся дозволила нам спати, коли захочемо! — додав Данилко. — І ще ми майже цілий день грали в планшет!
– І не робили уроки! — радісно вигукнула Софійка. — Бо дідусь сказав, що вчитися треба в школі, а вдома — відпочивати!
Я відчула, як щось відливає від обличчя. Виявилося, мої батьки просто проігнорували всі мої прохання. Режим був повністю порушений. Замість корисної їжі — фаст-фуд і солодощі. Замість прогулянки та активностей — гаджети та телевізор до ранку. А найгірше — діти приїхали хворі. І це не просто кашель, у Данилка була температура 37,5.
Я ввічливо попрощалася з батьками, подякувала і, щойно за ними зачинилися двері, почала обстежувати дітей. На тумбочці я знайшла пакетики з недоїденими чипсами, які ми ніколи не купуємо, і упаковку від якоїсь солодкої газованої води.
– Данилку, Софійко, чому ви не послухали маму? — мій голос був спокійний, але я ледве стримувала емоції.
– Ми слухали бабусю, мамо, — відповів Данилко, опустивши очі. — Бабуся сказала, що вона тепер головна, і що ти занадто сувора. Вона дозволила нам все.
Ось тут мої нерви не витримали. Виявляється, моя мама не просто “доглядала” за дітьми, вона підривала мій батьківський авторитет і зводила нанівець усі наші виховні зусилля! Ми з Максимом годинами обговорювали наші принципи, а вона за три дні все зруйнувала.
Максим, побачивши моє обличчя, зрозумів, що назріває серйозний конфлікт.
– Катю, заспокойся. Головне, що ми вдома, і ми все виправимо. Це всього три дні.
– Ні, Максиме, ти не розумієш! Вона не просто балувала їх! Вона сказала, що я “занадто сувора”! Як тепер я поясню дітям, що планшет — це не головне, а чіпси — це шкідливо? Вони ж бачили, що бабуся дозволила!
Наступного ранку я подзвонила мамі. Розмова була важка.
– Мамо, чому ти мене не послухала? Чому діти захворіли?
– Катю, що ти на мене кричиш? Я старалася! Вони ж просто діти!
– Але ти не виконала жодного мого прохання! ЖОДНОГО! Я чітко сказала: режим, здорова їжа, жодного “МакДональдсу”!
– Ой, та це ж свято! Дитина має бути щаслива! Я хотіла, щоб вони мене любили! — голос мами став образливим.
– Я не хочу, щоб вони тебе “купували” за допомогою шкідливої їжі та порушення правил! Я хочу, щоб вони були здорові та виховані!
– Зрозуміло. Значить, я погана мати і погана бабуся, так? — і вона кинула слухавку.
З того часу минуло вже кілька тижнів. Діти, на щастя, одужали, і ми потроху відновлюємо режим. Але ситуація з моєю мамою досі невирішена. Вона ображена, не бере слухавку і спілкується з Максимом лише сухими фразами про погоду. Я розумію, що вона діяла з найкращих спонукань, але ці “найкращі спонукання” завдали шкоди і здоров’ю дітей, і моїм стосункам із ними.
Я тепер боюся просити її знову про допомогу. Але ж батьки — це найближчі люди, і я не хочу руйнувати ці стосунки. Та як я можу довірити їм своїх дітей, якщо вони ігнорують мої основні вимоги щодо виховання?
А ви, дорогі читачі, стикалися з подібним? Як ви знаходите баланс між своїми правилами та бажанням бабусь і дідусів “побалувати” онуків? Як ви пояснюєте старшому поколінню, що їхня любов не повинна шкодити? Поділіться своїми історіями!
