— Нам терміново потрібно 15000 гривень, інакше нас виселять, — благала невістка Карина, і я віддала їй майже всі свої заощадження на оренду. Але коли я побачила, на що насправді були витрачені ці гроші, моє серце стиснулося від гіркоти.
Мені виповнилося п’ятдесят вісім, і життя моє можна назвати спокійним і розміреним. Я рано овдовіла — не стало мого чоловіка Романа, коли нашому синові Богдану було лише п’ятнадцять. Весь свій час і сили я присвятила вихованню Богдана, намагаючись дати йому все, що могла. Працювала не покладаючи рук, відкладала кожну копійку, щоб забезпечити йому гідну освіту та старт у доросле життя. Ми жили скромно, але ніколи не бідували.
Богдан виріс чудовим хлопцем. Він закінчив університет, знайшов хорошу роботу, а потім зустрів Карину. Вона одразу мені сподобалася. Така жвава, усміхнена, здавалося, дуже любила мого сина. Я була щаслива, що Богдан знайшов своє щастя, і з радістю прийняла Карину як рідну дочку. Вони одружилися, і я допомогла їм із першим внеском на невелику квартиру, віддавши майже всі свої заощадження. Я була готова на все заради їхнього добробуту.
Перший рік їхнього сімейного життя минав тихо й радісно. Карина була уважною, часто телефонувала, ділилася новинами. Потім народився онук, Андрійко, моя найбільша радість. Я допомагала їм, як могла: і сиділа з дитиною, і готувала, і давала невеликі суми грошей, розуміючи, як важко молодій сім’ї. Богдан працював багато, Карина ж сиділа вдома з дитиною.
Приблизно рік тому ситуація почала змінюватися. Карина стала частіше просити в мене в борг. Спочатку це були дрібні суми, потім вони зростали. Вона завжди пояснювала це непередбаченими витратами, поломками побутової техніки, необхідністю купити щось для Андрійка. Я довіряла їй беззастережно.
— Мамо, — казала вона мені по телефону, — ти не уявляєш, як важко зводити кінці з кінцями. Зарплату Богдану затримали, а Андрійкові потрібно терміново купити харчування і памперси. Ми не дотягуємо до наступної зарплати, а в холодильнику майже порожньо. Чи не могла б ти нам позичити п’ять тисяч? Ми одразу ж повернемо, як тільки Богдан отримає гроші.
Я, звісно, не могла відмовити. Серце стискалося від думки, що мій онук може голодувати. Я знімала гроші зі своєї невеликої пенсії або відкладала зі своєї підробітної роботи швачкою і передавала їй. Гроші вони повертали, але часто із затримкою, а іноді й невеликими частинами.
Якось Карина прийшла до мене засмучена, ледь не плачучи.
— Мамо Світлано, ти навіть не уявляєш, яке це випробування, — промовила вона, важко зітхаючи, — ми зовсім в скруті. У Богдана на роботі знову проблеми, премії забрали, і нам не вистачає на оренду. Хазяїн квартири погрожує нас виселити, якщо ми не заплатимо найближчим часом. Це просто якийсь сон.
Я відчула, як у мене завмирає серце. Виселення? Мій онук і син опиняться на вулиці? Це неможливо.
— Скільки вам потрібно? — запитала я, намагаючись зберегти спокій.
— Нам потрібно терміново п’ятнадцять тисяч гривень. Це лише на оплату за місяць, — відповіла вона, опустивши очі. — Я розумію, що це велика сума, але ми реально не знаємо, що робити.
Я знала, що ці гроші — це майже всі мої заощадження, які я відкладала на літній відпочинок і на невеликий ремонт у моїй квартирі. Але їхнє становище здавалося мені настільки критичним, що я вирішила: ремонт почекає. Я віддала їй ці гроші того ж дня.
— Карино, це останні мої гроші, — сказала я їй тоді. — Будь ласка, будьте обережнішими з витратами.
— Обов’язково, мамо, — запевнила вона мене, обіймаючи. — Ти наш рятівник! Ми ніколи цього не забудемо!
Минуло близько двох тижнів. Я була впевнена, що тепер вони зможуть дихнути вільніше, і навіть не натякала про повернення боргу, чекаючи, поки Богдан владнає свої фінансові справи.
Якось я вирішила навідатися до них без попередження, щоб привезти онукові свіжих пиріжків і допомогти Карині з прибиранням, адже вона часто скаржилася, що ні на що не вистачає часу.
Коли я зайшла, мене зустріла несподівана картина. Карина сиділа на дивані, розмовляючи по відеозв’язку зі своєю подругою Марією. Вона тримала в руках абсолютно новий, блискучий, найновішої моделі смартфон, який коштував, як мінімум, три мої пенсії. Це одразу кинулося мені в очі. Я знала, що їхній старий телефон був уже досить зношений, але цей…
— Дякую, Маріє, — весело щебетала Карина, не помічаючи мене. — Я теж так думаю! Колір просто чудовий, і камера робить такі якісні фото. А ось і нова каблучка, подивися! Богдан подарував. Каже, що це на знак нашого зміцнення сім’ї. Він такий уважний. Це прикраса з білого золота, як я й хотіла.
Вона підняла руку, демонструючи подрузі тоненьку, але, без сумніву, дорогу каблучку з маленьким блискучим камінчиком.
Мене охопило дивне, неприємне відчуття. Я мовчки стояла у коридорі, не наважуючись увійти. Карина, нарешті, мене помітила. Її усмішка зникла, обличчя стало збентеженим.
— Ой, мамо Світлано! Я й не чула, як ти зайшла, — промовила вона, швидко вимикаючи телефон.
— Карино, — голос мій звучав глухо. — Що це за телефон? І каблучка? Я думала, що ви ледве зводите кінці з кінцями і вам загрожує виселення. Я ж віддала вам останні гроші, щоб ви заплатили за квартиру і купили харчів.
Карина заметушилася, намагаючись сховати телефон і каблучку.
— Це… це подарунок, мамо, — непевно відповіла вона. — Богдану несподівано виплатили велику премію, про яку він навіть не знав. І він вирішив зробити мені приємне. Це ж просто дрібниці, ти знаєш, я заслуговую на подарунки.
— Дрібниці? — повторила я, відчуваючи, як мене заливає хвиля обурення. — Карино, п’ятнадцять тисяч гривень, які я віддала вам на оренду, це для мене не дрібниці! Я відмовилася від свого ремонту, щоб ви не опинилися на вулиці, а ти хизуєшся новими гаджетами та ювелірними виробами?
Вона опустила голову.
— Ну, Богдан сказав, що ми тобі поступово повернемо, — прошепотіла вона. — А це просто імпульсивна покупка. Ми не хотіли тебе засмучувати.
У той момент мені стало неймовірно гірко. Справа була не в грошах, а в брехні та лицемірстві. Вони змусили мене повірити в свою скруту, щоб використати мою доброту і турботу, а потім спокійно витрачали ці кошти на свої забаганки, не відчуваючи жодного докору сумління. Мій син, якому я довіряла, теж був замішаний у цьому.
Я мовчки поклала пиріжки на стіл і пішла, не сказавши більше ні слова. Вдома я довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно, і намагалася усвідомити, що сталося. Невже мій Богдан, якого я виховувала чесним і порядним, міг так вчинити? Невже Карина настільки цинічна?
З того дня минув місяць. Вони так і не повернули мені борг. Богдан телефонував, намагався виправдатися, розповідав про нові проблеми на роботі. Але я вже не вірила. Моє серце, яке завжди було відкрите для них, тепер наповнилося розчаруванням і сумнівами. Я люблю свого сина і онука, але мені дуже боляче від такої нечесності.
Я розмірковую про те, як мені тепер бути. Припинити будь-яку допомогу? Але ж це мій єдиний син, і мій онук. Невже я повинна відвернутися від них, хоча вони поводяться негарно? Я не хочу псувати стосунки, але й дозволяти маніпулювати собою більше не хочу. Я не можу зрозуміти, як мені вчинити правильно.
Дорогі читачі, я розповіла вам свою історію. Вона справді дуже особиста і складна для мене.
Чи варто мені продовжувати допомагати моїй невістці та синові після такої відвертої брехні і зловживання моєю довірою? Або варто встановити чіткі межі і припинити фінансову підтримку? Яка ваша думка?
