Я прекрасно пам’ятаю той Святвечір. Це було сьоме Різдво, яке ми провели разом, і все ж я чекала його, як ніколи раніше. Я була так схвильована!
Ми намагаємось стати батьками з того часу, як одружилися. Але все ніяк…
Спершу ми просто чекали і надіялись, адже мало у кого це виходить одразу ж. Через два роки ми почали хвилюватися. Візити до лікарів та подальші обстеження не принесли нічого нового. Нам ніхто не міг сказати справжню причину, ми двоє були здорові, але чудо не з’являлося в нашому житті.
– Перестаньте сидіти, чекати і вираховувати, їдьте у відпустку, розслабтесь… Можливо все це через ваш напружений стан, – такі слова ми чули від друзів і нас це злило, адже це стандартна розмова людей, які не мають уявлення, що в даний момент ми відчуваємо.
Нарешті ми наважились на втручання в цю справу медицини. Один, два, три… Після останнього лікар сказав, що це не має сенсу, бо ми витрачаємо лише час і гроші.
Мабуть, є люди, які намагаються багато разів, але ми цього не хотіли. Ми з Кирилом були настільки виснажені такою ситуацією, що нам потрібен був відпочинок. Ми відклали свої мрії на довгі два роки…
Ми знали, що колись повернемось до них, і це насправді сталося. Одного разу ми сіли на диван і почали розмову.
– Давай сходимо до будинку маляти і виберемо собі дитинку, яку підкаже нам наше серце, – сказав чоловік.
Донині я пам’ятаю наш перший візит до такого будинку. Напруга в цих стінах, тисячі питань, які заполонили нас… Ми не були готові до всього цього.
Але найгірше прийшло пізніше. Тренінги, тести, нескінченні візити до спеціалістів. І все це до того, як нас познайомили з конкретною дитиною. Я справді не думала, що все це може зайняти так багато часу! Однак слід визнати, що під час цих зустрічей ми дізнались багато нового про себе, про свої мотивації…
В середині року ми нарешті отримали позитивне рішення. Я відчула полегшення. Тепер потрібно було лише почекати дзвінка з центру. Нам зателефонували наприкінці вересня. Жінка сухо сказала нам, що є дитина. Дівчинка. Півтора року Валерія. Вона запросила нас наступного дня, щоб подивитися документацію малечі.
Коли я побачила її через два тижні, хвиля любові залила мене відразу. Я знала, що це моя дитина.
Нарешті, я відчула себе повноцінною. Я була матір’ю.
А потім у нас було чарівне свято. Валерія була в захваті. Їй сподобались ялинка, іграшки, гра з нами… Я теж була щаслива, хоча мені було шкода, коли зрозуміла, що вона ніколи раніше не переживала таких емоцій на свята.
– Люба, вона ще зовсім маленька, вона і так не пам’ятає попередніх свят. Головне, що відтепер усі вони будуть чарівними, – аргументував мій чоловік.
Я погодилася з ним. І я без сумніву насолоджувалася кожною посмішкою – просто тим, що вона є. Нарешті, я відчула себе справжньою, повноцінною. Я була мамою! Моя дочка вбирала все, як губка. Я хотіла показати їй світ. Зрештою, він був захоплюючим!
Я з кожним днем все більше любила Валерію.
Я з нетерпінням та хвилюванням рахувала дні до новорічної ночі. Я вже бачила обличчя нашої дочки, коли вона бачить феєрверк! Ми планували влаштувати вдома невеличку вечірку та запросити всіх наших друзів. Нарешті, нам було про що поговорити з ними…
Однак безпосередньо перед вечіркою мені стало гірше. У мене болів живіт. Я все ще була втомлена і виснажена.
– Ти надто багато береш на себе, люба, – сказав Кирило. – Робота, дім, Валерія… Я розумію, що ти хочеш для неї найкращого, але ти повинна трохи пригальмувати. Якщо ти прочитаєш їй на одну історію менше або будете ганяти м’яч протягом години, а не двох годин, з нею нічого не трапиться. Бережіть себе, адже за мить у вас не буде сил чекати до півночі у новорічну ніч.
Я знала, що Кирило був правий. Я дуже старалася бути хорошою матір’ю, постійно вигадувала нові заняття для нашої доньки, весь свій час присвячувала їй. А тепер ця вечірка… Я вирішила трохи зупинитися. Однак моє самопочуття не покращилось.
Наступного дня я втратила свідомість на роботі.
Швидка допомога доставила мене до лікарні, де проводили планові огляди. А потім я дізналася результати…
– Вітаю, ось уже сьомий тиждень! Сказав лікар.
Спочатку я не розуміла значення цих слів. Лише через деякий час я зрозуміла, що сталося ЧУДО! Я плакала від щастя.
Одночасно в кабінет увірвався переляканий Кирило.
– Я приїхав, як тільки вони повідомили мене. Що відбувається, люба?
– Все добре, любий, просто скоро нас стане четверо. Я люблю тебе!
Чоловік плакав, як мала дитина, і цього моменту я не забуду ніколи.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
