Намагалася сьогодні познайомитися в метро. Ну як намагалася – сиджу така, а він на мене дивиться, а я сиджу. Так, думаю, голову помила, манікюру немає – треба пальці підібрати, тапки чисті, ніжку можна витягнути – вона у мене нічого така. А він сидить такий весь, не в шортах і сандалики, а в цілком пристойних штанях.
Сиджу, значить, станцію, другу станцію. Незалежно дивлюся в телефон. На, мовляв, отримай, я сильна жінка, а не зголодніла молодичка. Піднімаю голову – він дивиться. Зустрілися очима. Він посміхнувся, я зобразила особою “взагалі вже”, знову дивлюся в телефон. Червонію кінчиком вуха. Їдемо.
Поруч зі мною місце звільнилося. Ось він, думаю, твій шанс. Давай же, крихітко! Давай. Зараз такий підсядеш, а я не така, але трошки така, щось про мою неземну красу проспіваєш, мовляв, як побачив, так всередині все і обірвалося, ви точно моя мама в молодості. Я, трошки почекавши, залишу свій номер телефону, хоча кого я обманюю, яка манірність, залишу і все тут.
Потім ти такий подзвониш через три дні, сходимо на побачення, ще на побачення, потім те-се, ну, ти зрозумів, потім, значить, я буду ретельно перевіряти тебе по всіх соцмережах, а ти такий пишеш трошки з помилками, гм, гаразд, не принципові помилки, потім знайду твою колишню, порівняю себе з нею, в свою, зрозуміло, користь, тому що вона хоч і красива, зате я розумна, а у неї якісь поверхні дописи в фейсбучку і фотографії з Єгипту, потім ми такі…
Так, ну чого він не пересідає, га? Піднімаю очі – а він, бачте, вийшов.
Автор – Роза Каценеленбоген
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
