Напередодні Карина раптом подивилася на Аню абсолютно ясним поглядом і жестом її покликала ближче. «Ганнусю, дочко, прости, що ти змушена була всю молодість сидіти зі мною. Ти навіть закохатися не могла! І забувала, що молода і гарна… Тепер все. Йду. Не плач, це на краще. А ти виходь скоріше на роботу, та не в свою лікарню. Іди в обласну. Там і місце є гарне. Як для тебе! Візьмуть, не заперечуй! Там тебе вже чекає майбутній чоловік. Він доктор, звуть його Слава. Хороша людина, ви будете щасливі. Передай Славі, що…»

Вони з матір’ю переїхали в наш будинок, коли дівчинці було всього 3 роки. Мені тоді було вже 10 років, тож ми дружити не могли, але я часто доглядала у дворі за малятком.

За привітною посмішкою і ласкавим поглядом смаглявої вірменки тітки Карини сусіди не відразу розгледіли жінку з важким життям. Вона не дуже-то була відвертою.

Жили вони з донькою скромно, Карина багато працювала, часто виконуючи замовлення на дому – вона в’язала одяг і скатертини дивовижної краси. Пам’ятаю, як мама замовила у неї яскраво-синій кардиган. Вона потім носила його ще років 10 – настільки він був гарний.

Батька у маленької Ані не було. Принаймні, ми жодного разу не бачили його. Пару раз якийсь мутний мужик ломився до них в квартиру, але він це був чи ні, невідомо. Ми, пильні сусіди, не дозволяли кривдити тиху Карину і цьому неадекватному дядькові дохідливо пояснювали, що турбувати цю сім’ю не варто.

Карина так і не зізналася, чи був це батько Ані. Ходили чутки, що її мало не в 16 років взяв силою якийсь непутящий, а її релігійна сім’я вирішила «змити ганьбу з сім’ї» – видати «зіпсовану» дівчину за нього ж заміж.

Того злодія – чи хто там він був – сліду не було на другий же день після одруження. А Карина переїхала в наше місто від ганьби і подала на розлучення.

Так і жили вони вдвох: темноока Карина і маленька Ганнуся – не по-вірменськи білокура дівчинка. Вона була першою ученицею в школі, милою і скромною. Навіть не вірилося, що у дитини була погана спадковість.

Коли Ані виповнилося 15 років, Карина злягла від хвороби. Вона більше не могла працювати і навіть толком обслужити саму себе. Треба сказати, що ми допомагали, як могли – моя мама, потім і я. Але більше всіх, звичайно, дісталося Ані.

Скоро вона навчилася в’язати нітрохи не гірше Карини, виконуючи роботи під її чуйним керівництвом. І все одно сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Коли дівчинка закінчила школу, їй довелося вступити в місцевий коледж, забувши про університети. Кужи ж тут поїдеш!

Потім вона влаштувалася в лікарню, що поруч з будинком, щоб діставати для матері необхідні ліки і спостерігатися з нею у кращих лікарів.

А здоров’я Карини з часом тільки погіршилося. Ані було вже під 30, а завести сім’ю вона не могла – хто ж захоче взяти дружину з тещею-калікою?!

Коли я останній раз бачила Карину, вона практично не впізнавала навіть власну дочку, де вже їй мене згадати! Аня розповіла, що за день до того ледь встигла вчасно приїхати додому: мама включила газ і мало не підірвала будинок! Доводилося думати про будинок інвалідів.

Аня плакала, а я намагалися підтримати її, пояснюючи, що іншого рішення немає. Але не дійшла до цього справа.

Карина пішла через тиждень, а напередодні раптом подивилася на Аню таким абсолютно ясним і осмисленим поглядом і жестом її покликала ближче.

«Ганнусю, дочко, прости, що ти змушена була всю молодість сидіти зі мною. Ти навіть закохатися не могла! І забувала, що молода і гарна, що життя проходить повз… Тепер все. Йду. Не плач, це на краще. А ти виходь скоріше на роботу, та не в свою лікарню. Іди в обласну. Там і місце є гарне. Як для тебе! Візьмуть, не заперечуй! Там тебе вже чекає майбутній чоловік. Він доктор, звуть його Слава. Хороша людина, ви будете щасливі. Передай Славі, що…»

Більше вона нічого не сказала. Застогнавши, втратила свідомість… Ховали ми Карину через тиждень, і Аня скоро змінила роботу.

Я, напевно, була єдиною людиною, кому Аня розповіла про напуття матері, про причини її звільнення з нашої лікарні. Мені здалося дивним, що вона прислухалася до шаленої поради, але… Через півроку Аня, забігши до мене ввечері, оголосила, що виходить заміж.

– Нічого собі! – радісно вигукнула я. – Де ж ти так швидко знайшла його? А-а, не говори! Дай вгадаю… На новому місці роботи? І звуть його…

– Так, Слава! – засміялася Аня. – Він офтальмолог, спеціаліст вищої категорії!

Джерело

Фото – ілюстративне, pixabay

Передрук матеріалу заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!