– Ех, Надюш, щаслива ти, нареченого якого відхопила: не п’є, на руках носить, квіти дарує…
– Ларочко, і у тебе все буде, почекай трохи, значить час ще не настав.
Лариса і Надія були близькими подругами зі шкільної лави. Надя на відміну від Лари росла без материнської ласки під суворим контролем батька, але потім чоловік опустив руки, мабуть відсутність дружини давало про себе знати, почав часто випивати.
У такі дні Надя тікала з дому, йшла до подруги, або просто гуляла до пізнього вечора…
Ще зі школи обом дівчатам подобався один хлопець – Максим, але вибрав він Надю: бешкетну, синьооку. Ох і заздрили їй всі, але для Максима більше ніхто не існував.
Після школи хлопець вступив до училище, Надя в медичне. А потім Максим зібрався в армію, проводжали його всім двором, Надія плакала, вона не могла уявити собі як буде без коханого.
– Не плач, – витирав він її сльози – час пролетить швидко, ти тільки мені пиши, кожен день, я буду чекати…
– Що Надя, писати то він буде комусь з вас? – якось запитала її сусідка.
– Ви про кого тіток Шур?
– Так про Лариску твою, відкрий очі, Надійко, око на твого нареченого вона давно вже поклала…
– Та не кажіть дурниць, Ларка мені як сестра рідна, не буде вона такого робити.
– Ага, ось згадаєш моє слово…
В очікуванні час тягнувся повільно. Надя влаштувалася на роботу в місцеву лікарню медсестрою. Не кожен день писала листи Максиму. І він відповідав, по перші кілька місяців, а потім все рідше і рідше.
– Чула новину? Ларка, то чекає дитину, – якось сказала їй чергова медсестра.
– Не вірю, від кого?
– Так, от кажуть від Максима.
Надя застигла, тут же в пам’яті спливли слова сусідки, невже це правда. Так вона довіряла їй як сестрі рідний…
В сльозах дівчина кинулася до подруги, двері відкрила її мати.
– Чого тобі треба?
– Можна мені Ларису побачити?
– Іди Надю, не до тебе зараз. І не приходь до нас більше, – заплакала Людмила Іванівна.
– Ви мені скажіть одне – вона правда чекає дитину?
У відповідь жінка лише зачинила двері, ні сказавши ні слова. А через якийсь час Лариса з матір’ю виїхали з міста.
Максим повернувся з армії ранньою весною, приніс Наді букет пролісків і вставши на одне коліно зробив пропозицію.
– А як же Лариса, Максим?
– Та не було нічого між нами, ти людей більше слухай. Давай я з нею поговорю.
– Поїхали вони з міста восени ще, за всіма підрахунками Ларка повинна вже була народити…
В той день Надя сказала Максиму «так». Почали готуватися до весілля.
Напередодні весілля дивне передчуття не покидало дівчину, а вночі їй наснився сон: Лариса, в красивому білому платті прийшла до неї в гості ведучи за руку маленького хлопчика, він глянувши на матір, простягнув ручки до Наді і з криком: «Мамо!» кинувся до неї…
Настав день весілля, після розпису молоді з гостями поїхали в ресторан. Гості вже розсілися по своїх місцях, а ведучий почав вітати молодят, коли в зал увійшла Лариса, з дитиною на руках.
Всі дивилися в передчутті сцени, але жінка мовчки передала малюка на руки Максиму і вийшла. Хтось із гостей кинувся було за нею, але жінки і сліду не було.
Потім почали розходиться і запрошені, веселитися після такого нікому не хотілося…
Шлюб Надії та Максима тривав рівно три місяці і то більше заради малюка. Лариса так і не повернулася, навіть її мати не знає, де знаходиться дочка.
З того часу пройшло багато років, Андрійко виріс, закінчив школу, Надя всю себе вклала у виховання хлопчика, з Максимом вони так і не зійшлися. Так Андрійко і жив то у тітки Наді, то у батька, іноді приїжджала в гості бабуся, мама Лариси.
Розчарувавшись одного разу Надія більше не вірила нікому, хоча по молодості до неї часто залицялися чоловіки.
Ми живемо з нею по сусідству і я часто її зустрічаю, то з сином, а останнім часом з онучатами і вона щаслива, я бачу це по її очам, вони світяться теплом і ласкою…
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
