Мама не приходила. Усіх дітей уже забрали батьки, залишився лише один Степанко. Він тихенько грався із машинкою у кутку групи. Вихователька невдоволено поглядала на годинник. Степанко важко зітхнув, глянув у темний отвір вікна, потім на двері.
– Маріє Микорлаївно, я вдень бачив великого собаку біля паркану, – звернувся він до виховательки, – він напевно ще там. Мама стоїть і боїться зайти. Може, сходимо, відженемо?
– Немає там жодного собаки. Нн вигадуй.Ще раз наберу її.
Марія Миколаївна взяла телефон і вкотре набрала номер мами хлопчика. Ніхто не відповів. Вона з тривогою подивилася на годинник.
“Напевно, щось трапилося,” – подумала вихователька. – “Ніколи такого не було. Батька у Степанка не має, мама дуже відповідальна. Любить сина. Навіть якщо затримується, подзвонила б, попередила.”
– Степанку, давай одягатися. Ходімо до мене в гості.
– А мама? – захвилювався малий. – Вона прийде, а нас нема.
– А ми їй записку залишимо, – знайшлася Марія Миколаївна, – Вона її прочитає і до нас приїде. Я їй адресу залишу і телефон напишу. Час пізній, ходімо. У мене кіт голодний.
– У Вас кіт? Справжній, живий? – зрадів хлопчик. – Мені можна буде погратись із ним і погладити?
– Можна, пішли.
Квартира Марії Миколаївни Степанкові сподобалася. Було у ній тепло та затишно. Пахло пирогами. Величезний лінивий рудий кіт, дозволяв себе гладити і терпляче зносив хлоп’ячі пустощі. Потім малий напився чаю і заснув.
Марія Миколаївна обережно перенесла хлопчика на ліжко, а сама з телефоном пішла на кухню. Після довгих розмов з представниками поліції та інших служб, вона з’ясувала, що у лікарні опинилася молода жінка після дорожньої пригоди.
– Як прийде до тями, Ви їй передайте, будь ласка, що з сином все гаразд. Степанко у мене поживе тимчасово. Нехай не хвилюється. Ми відвідаємо її.
Після розмови Марія Миколаївна повернулася до кімнати. Степанко сидів на ліжку і злякано дивився на неї. Його щічками текли сльози.
– Де моя мама? – схлипуючи спитав він. – Я додому хочу, до мами. Я тут не хочу. У мене вдома мама плаче, і ліжечко плаче. Іграшки всі чекають на мене. Ходімо додому. Я до мами хочу.
– Степанку, дитинко, – занепокоїлася Марія Миколаївна, – Не плач, маленький. Мама зайнята. Вона на роботі. Заспокойся будь-ласка. Тут гарно. Я люблю тебе, і кіт тебе любить.
– Ні, вона чекає на мене, – не заспокоювався хлопчик, – я не можу без мами, – він подивився довірливо на свою виховательку і несміливо спитав: – А мама на небо не полетіла?
– Ні, маленький, не полетіла. Все добре. А чому ти спитав?
– У мене тато на небо полетів, – потім трохи подумав і додав: – І бабуся. Вони зараз на небі дивляться на мене. Коли я добре поводжуся, вони радіють. А як мама теж до них полетить? Що я робитиму?
Марія Миколаївна ніжно обійняла Степанка і пригорнула до себе. Він довірливо уткнувся носом їй у плече.
– Не хвилюйся, сонечко, мама у тебе сильна. Все добре буде. Ось завтра встанемо і насамперед до неї поїдемо. Провідаємо її. Вона не на роботі. Вона в лікарні. Трошки заслабла вона.
– Як я нещодавно? У неї температура? – стрепенувся хлопчик.
– Так, маленький. Все добре буде. Вона видужає, і ти поїдеш з нею додому.
– Їй теплого молока з медом треба. Ми привеземо їй молока?
– Звичайно привеземо, ти лягай і оченята заплющуй. Я тобі розповім казку.
– Маріє Миколаївно, а чому Ви сама живете? – несподівано поцікавився Степанко.
Запитання хлопчика застало жінку зненацька. Вона зам’ялася і несподівано для себе заплакала.
– Був у мене синок, і чоловік був. Вони на дачу поїхали, я вдома лишилася. Хотіла прибирання зробити. Не повернулися… Тепер одна з котом живу. Жаль, що мене з ними не було. Так би всі разом були.
– Вони на небо відлетіли?
– На небо, – зітхнула Марія Миколаївна.
– Маріє Миколаївно, Ви не плачте, – пожалів її Степанко, – Вони на Вас дивляться. Коли Ви радієте, вони теж радіють, а коли плачете, вони теж плачуть. Правда, мені мама так казала, я їй вірю. Не будемо їх засмучувати. Будемо разом не плакати.
Немолода жінка втерла сльози, обійняла та поцілувала малого.
– Давай спати, завтра рано вставати. Я хочу попросити тебе: поживи у мене трохи, поки матуся твоя стане здоровою. Нам із котом веселіше буде. Домовилися?
– Домовилися, – закивав Степанко, – Я допомагатиму. Я посуд вмію мити. А можна, я Вас бабусею називати буду? Не в садку, тільки тут.
– Можна, Степанку. Спи.
Мар’я Миколаївна ще довго сиділа біля вікна і витирала сльози. Степанко тихо спав на її ліжку.
Минули роки.
Степан прокинувся рано. Швидко схопився з ліжка, потягнувся. З кухні долинав запах свіжоспечених пиріжків. Він заглянув на кухню.
– Бабусю, ти чого в таку рань піднялася? – спитав Степан і цмокнув Марію Миколаївну в щоку.
– Не спиться. Подумала, ви з мамою прокинетеся, а в мене – пиріжки. Вам радість, і мені приємно. Сідай, я тобі молока наллю. Мама теж он прокинулася, вмивається. А відісплюсь я на небі, коли прийде час, – вона привітно подивилася на Людмилу, яка виїхала на своєму візочку з ванної кімнати. – Гей, давайте разом снідати, мої рідненькі, поки пиріжечки теплі!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com, автор О. Шатіло.
