fbpx
життєві історії
Наречена! Дай Боже, щоб жили добре! Тамара мимоволі згадала день, коли Славик повідомив їм із чоловіком про своє рішення одружитися. Вони з Дмитром із радістю прийняли несподівану новину. Їхній єдиний син три місяці тому повернувся з армії, влаштувався працювати на завод. Нехай жениться. – Мамо, тату! Ви не переживайте тільки й нічого не кажіть. Люба старша за мене на вісім років. У Люби діти. – Що у Люби? – стрепенувся Дмитро. – Не що, а хто, – поправив син. – Діти. Троє

Тамара обійняла Микиту, пригорнула до себе:

– Ти добре подумав? Не шкодуватимеш?

– Бабусю, не хвилюйся! Все буде добре. Звичайно ж, подумав і неодноразово, – посміхаючись, відповів онук. – Піду до Женьки, треба гроші на викуп підготувати.

– Іди іди! Машини вже незабаром приїдуть.

Микита вийшов до сусідньої кімнати, з якої лунали трохи схвильовані голоси його батьків, брата Жені, друзів. Тамара не пішла слідом за Микитою, присіла у крісло, розуміла – не варто плутатися під ногами, і так усі хвилюються. Весілля набирає обертів. Незабаром приїдуть машини, треба їхати по нареченою.

Наречена! У Микити наречена молода, гарна, розумна, добра! Дай Боже, щоб жили добре!

Тамара мимоволі згадала день, коли Славик повідомив їм із чоловіком про своє рішення одружитися. Вони з Дмитром із радістю прийняли несподівану новину. Їхній єдиний син три місяці тому повернувся з армії, влаштувався працювати на завод. Нехай жениться! А то підуть друзі-товариші, подруги одна за одною…

Славік, зрадований реакцією батьків, сказав:

– Мамо, тату! Ви не переживайте тільки й нічого не кажіть. Люба старша за мене на вісім років.

Батьки одночасно завмерли, обом хотілося думати, що вони не дочули.

Першою змогла заговорити Тамара:

– Сину, та що ж ти робиш? Невже не знайшов дівчини за своїм віком? Ти ж такий красень, розумник…

– Ага, розумник… – вступив у розмову чоловік Дмитро. – Добре подумав?

– Добре, – сміливо відповів син.

– Так, жінко. Припиняй базар. Як вирішив, то хай і робить. Його вибір.

– Дмитре, та ти що? Що люди скажуть?

– Томо! – підвищив голос чоловік. – Хто одружується: люди чи твій син?

Тамара ображено замовкла. Славик скористався паузою і видав:

– Це не все.

– Що – не все? – перервала мовчанку Тамара.

– У Люби діти.

– Що у Люби? – стрепенувся Дмитро.

– Не що, а хто, – поправив син. – Діти. Троє.

Тамара заплакала. Дмитро мовчки ходив по кімнаті.

– Де твій розум! – закричала Тамара. – Ти розумієш, що робиш? Навіщо тобі такий тягар?!

Славик мовчки дивився у вікно, стиснувши пальці в кулаки.

– Сину, з тобою все добре? Може, ти що кому винен? – Обережно промовив Дмитро.

– Батьку, зрозумій – кращої за Любу я не знайду дружини. Ми кохаємо одне одного. Вона дуже хороша і… гарна, добра, розумна.

– Ага, розумна, – сказала Тамара. – Була б розумна, у дітей був би рідний тато.

– Мамо! – несподівано грізно промовив Славко. – Прошу тебе, не говори погано про Любу. Я не хочу сваритися з тобою. Моє рішення тверде і якщо воно зовсім ніяк не вписується у ваші застарілі поняття, ми з Любою та дітьми поїдемо і не будемо вам мозолити очі.

– Ти це припини! – підвищив голос Дмитро. – Не для того ми тебе народжували і ростили. Вирішив одружитися, одружуйся! Твій вибір та твоє життя. Перечити не будемо!

– Дімо-о! – майже прошепотіла Тамара.

Дмитро грізно глянув на неї, сказав:

– Я сказав!

…Минули роки. Тамара часто згадує грізне: Я сказав! Вони жили із Дмитром душа в душу, сварилися, звичайно, іноді, але швидко мирилися. Але навіть у сварці намагалися не грубити одне одному, просто замовкали. Але тоді Дмитро зумів зупинити її суворим поглядом, і вона вдячна йому. Хто знає, як склалося б життя Славика, заборони вони йому одружитися з Любою. Люба справді виявилася чудовою дружиною для Слави. Їй буквально все вдавалося. Діти доглянуті, в будинку порядок і затишок, Славик ситий і задоволений.

Спочатку Тамара насторожено ставилася до невістки. Проте за кілька місяців зрозуміла – їй легко спілкуватися із дружиною сина. Люба завжди привітно зустрічала їх із Дмитром, пригощала якимись незрівнянно смачними пирогами. Задоволений син обіймав батьків, шепотів на вушко: «Класна моя Любаша?»

Якось непомітно Тамара полюбила гратися і спілкуватися з Любиними дітьми. Семирічний Владик та дві чотирирічні сестрички-двійнята Марина та Ірочка щиро прив’язалися до Тамари та Дмитра. Радо зустрічали і із задоволенням гостювали в них.

Якось син із невісткою покликали їх у гості. Начебто й приводу ніякого не було. Але вони наполегливо просили прийти. Тамара та Дмитро не знали, що й думати, але зібралися після роботи та поїхали до них.

Щойно переступивши поріг, Тамара схвильовано запитала:

– Що трапилося? Усі здорові?

Слава, притискаючи до себе Любу, посміхаючись, відповів:

– Здорові, бабусю, здорові!

Тамара завмерла. Любини діти звали її бабусею, але Слава та Люба не дозволяли собі цього.

– Бабуся? Не жартуєте? – перепитала вона.

– Не жартуємо! Скоро три місяці! – видав Славік.

– Любі мої! – Тамара кинулася обіймати сина з невісткою.

Пролунав голос Дмитра:

– То значить бабуся? А дідусь?

– Звісно, ​​дідусю! – радісно закричав Слава і обійняв батька.

Онука назвали Микитою. За два роки народився Женя. Син із невісткою справлялися з дитячою командою без проблем. Діти росли дружними. Ніхто не ділив їх на своїх та чужих. Вік не псував Любу. Навпаки, подарував їй незрозумілий шарм. Тамара відчувала – син щасливий. А що ще потрібно матері?

– Тамаро! Машини під’їжджають! Ти де? – до кімнати зайшов чоловік. – Ти чого тут причаїлася?

– Все добре! Іду! – Тамара підійшла до чоловіка, обійняла його, ніжно поцілувала: – Дімочко, дякую за цей день!

Автор: Тетяна В’яткіна

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!