Нарешті настав кульмінаційний момент нашого новосілля. Мирослава Павлівна, хитро посміхаючись, винесла на ошатній таці два однакові кришталеві келихи. Вона наполягла, щоб ми з Мироном спочатку зробили урочистий ковток, який символізує «міцність нашого гнізда», а потім вже всі гості підтримали тост. Мирон підніс келих до губ, я за ним. І щойно гірко-солона рідина торкнулася язика, я миттєво відчула, як м’язи на обличчі застигли від дивакуватого смаку.
Це було не просто несмачно, це був найгидкіший, зіпсований напій, який я будь-коли куштувала. А свекруха, замість збентеження, лише вдоволено кивнула.
Знаєте, я, звичайно, очікувала від неї чергової «витівки», але не настільки публічної й “чорної”. Я давно усвідомила: зі свекрухою краще не вступати в прямі конфлікти.
Хоча ми з Мироном ніколи не жили під її дахом, оскільки відразу після одруження переїхали до орендованої квартири, її присутність завжди відчувалася як невидимий, але важкий тягар. Всі наші візити до них зводилися до годин мовчазного терпіння, поки вона виголошувала свої беззаперечні істини.
Насправді, нам із чоловіком пощастило, що ми мали змогу орендувати житло. Багато хто з молодих пар змушений тулитися з батьками, і я бачила, як це руйнує навіть найміцніші стосунки. Мирон, хоча й працював із юності, ніколи не міг дозволити собі жити окремо, доки не одружився. Ми ж обидва працювали, і щомісяця левова частина наших заробітків ішла на оплату квартири та комунальні послуг. Це було важко, але давало нам незалежність, яка для мене була безцінною.
Минули роки, перш ніж ми змогли накопичити на перший внесок. Це була наша мрія, наша ціль, до якої ми йшли з неймовірною впертістю. Ми економили буквально на всьому, відпустки були чимось із фантастичних фільмів. Коли нарешті ми підписали договір на власну, хоч і маленьку, але нашу квартиру в новобудові, я плакала від щастя.
Звичайно, вона потребувала ремонту. Грошей на будівельні бригади ми не мали, тому більшість робіт Мирон виконував сам після роботи та у вихідні, а я допомагала, як могла.
Це був виснажливий, але спільний час, що ще більше згуртував нас. Ми вибрали пастельні кольори, сучасні меблі, все було світле, нове, точно таке, як ми собі уявляли. Я особисто доглядала за кожною деталлю, за кожним світильником. Це було втіленням нашої свободи.
Мирослава Павлівна, звісно, не могла залишитися осторонь. Вона приїжджала «інспектувати» хід робіт, неодмінно знаходячи якісь недоліки.
– Тетяно, а чому ви обрали таку «холодну» плитку? Вона ж зовсім не для сімейного затишку, – казала вона, оглядаючи білу матову кераміку.
– Мирослава Павлівна, нам подобається мінімалізм, – намагалася я спокійно пояснити.
– Мінімалізм… – вона лише махала рукою, немов відганяючи настирливу муху. – Це просто модно, а мода швидко минає. За кілька років ти зрозумієш, що справжнє щастя – у візерунках і теплій деревині.
Але це були ще квіточки. Справжня драма почалася, коли ми оголосили про дату новосілля. Ми вирішили, що це буде затишна вечірка для найближчих – кілька наших друзів, мої батьки і, звісно, родина Мирона.
Ось тут Мирослава Павлівна проявила себе у всій красі. Вона наполягла, що мусить привезти свій «фірмовий напій» для урочистого тосту.
– Це традиція, Тетянко, – вона говорила з таким виглядом, ніби пояснювала дитині закони фізики. – Коли молоді люди заходять у нове житло, вони мають випити щось, що символізує їхню стійкість. Напій, який я готую, називається «Доля». Він трохи незвичний, але це дуже повчально.
Я намагалася відмовитися. Я пояснювала, що купила дороге італійське “червоненьке”, спеціально для цього моменту. Я хотіла легкого, святкового настрою.
– Мирослава Павлівна, дякуємо, але ми вже все купили, – сказала я якомога лагідніше.
– Ну що ти! – її голос став сталевим. – Ігристе! Для такого моменту потрібна глибина. Я вже його приготувала. Ти ж не хочеш образити матір свого чоловіка в такий день?
Мирон лише знизав плечима, коли я потім обговорювала це з ним.
– Тань, ти знаєш, яка вона. Якщо вона вже вирішила, ти її не переконаєш. Просто нехай буде той один тост. Вона ж не дасть спокою.
Я поступилася, зціпивши зуби. Не хотіла псувати наш день сваркою. Я була впевнена, що вона принесе якесь дуже солодке чи незвичне на трав’яних настоянках. Я ж не могла знати, що вона готує мені справжній «сюрприз».
Настав вечір. Все було ідеально: наш ремонт, наші гості, приємна музика. Мирон був таким щасливим, таким гордим. Я відчувала себе королевою у своєму новому королівстві.
Десь під кінець вечора Мирослава Павлівна попросила тиші і вийшла зі своїми келихами. За нею пішов її чоловік, батько Мирона, Василь Петрович. Він виглядав, як завжди, трохи збентеженим.
– Дорогі гості, – почала свекруха гучним, урочистим голосом. – Наші діти нарешті отримали свій куточок. Але ви ж знаєте, життя – не прогулянка на курорті.
Вона театрально озирнулася на нас із Мироном.
– Я хочу запропонувати їм випити мій особливий напій. Це не просто тост, це – урок. Щоб вони пам’ятали, що міцність стосунків перевіряється не лише солодкими моментами.
Вона вручила нам келихи. Напій у них був темно-бурштинового кольору. Я кивнула Мирону, змусила себе посміхнутися і підняла келих.
– За наше нове життя! – сказала я.
– За вашу «Долю»! – виправила Мирослава Павлівна і жестом заохотила нас зробити великий ковток.
Мирон відразу скривився, а я ледве стрималася, щоб не виплюнути те, що потрапило всередину мене. Це був не просто гіркий чи кислий смак. Це був концентрований відвар чогось надзвичайно неприємного, змішаний із сіллю.
Гості, побачивши наші вирази облич, затихли.
Мирослава Павлівна поставила келих і взялася за свою промову. Вона говорила повільно, наголошуючи на кожному слові.
– Бачите, любі мої? Ось так воно і є. Це вам не солодкий лікер, яким ви звикли балуватися. Це напій, у якому змішані всі смаки життя: гіркота розчарування, солоність сліз, і лише трохи солодкого, щоб ви не забули, за що боретеся.
Вона обвела поглядом усіх присутніх.
– Чи ж ви думаєте, що все життя у цій новій, блискучій квартирі буде гладким, як цей ваш мінімалізм? Будуть сльози, будуть суперечки, буде іноді так гірко, що захочеться все залишити. Тоді ви згадаєте цей келих. Ви згадаєте, що ви вже витримали цей смак, а отже, витримаєте і будь-яку проблему!
Почувши це, я відчула, як моє обличчя почало палати. Це було дивно. Вона не просто пригостила нас несмачним напоєм, вона використала наш найважливіший день, нашу гордість і наш успіх, щоб виголосити свою філософію, перетворивши тост на лекцію. Вона зробила це публічно, щоб усі бачили, як ми «скривилися» від її «правди».
Мирон пробурмотів якесь «дякую» і поставив келих. Коли гості почали розходитися, він підійшов до мене.
– Тетяно, я вибачаюся. Я не знав, що вона зробить… це, – він виглядав дуже засмученим. – Я думав, вона просто принесе щось своє, можливо, настоянку якусь.
– А мені здається, вона прекрасно знала, що робила, – відповіла я, намагаючись стримати сльози роздратування. – Вона просто не могла дозволити нам відчути себе повністю щасливими без її «цінного» внеску. Вона хотіла, щоб ми знали: вона завжди матиме останнє слово.
Василь Петрович підійшов до нас, стиснув мою руку і тихо, щоб Мирослава Павлівна не почула, прошепотів:
– Не зважай, доню. Вона просто така. Зате ви тепер знаєте, що ваші стосунки міцніші за будь-яку гіркоту.
Мирослава Павлівна, збираючи свої келихи, навіть не подумала вибачитися за зіпсований момент. Навпаки, вона підійшла до мене, поклала руку на плече і сказала:
– Запам’ятай, Тетянко. Ніхто не навчить вас життя краще, ніж я. Ви мені ще подякуєте за цей урок. Це ж вам не якісь там гроші, це – мудрість.
Я просто кивнула, не в змозі вимовити жодного слова. Вона пішла, залишивши нас серед залишків свята і цього неймовірного, гірко-солоного післясмаку.
І от я дивлюся на наш новий, світлий дім, який ми збудували своєю працею, і розумію, що навіть незалежність і окреме житло не рятують від втручання. Її «урок» був спланований і виголошений як тріумф її авторитету над нашим особистим святом.
А що б ви зробили на моєму місці, коли людина, яка повинна бути вам близькою, перетворює радісний момент на публічний акт повчання? Як вибудувати такі кордони, щоб навіть «мудрість» свекрухи не могла їх перетнути?
