“Наш дім перетворився на прохідний двір,” – скаржився Володя, і я повністю його підтримувала, адже свекруха вривалася до нас мінімум тричі на тиждень без попередження, руйнуючи його робочий графік. У відчаї ми вирішили, що єдиний спосіб захистити нашу фортецю – це перетворити її на місце, куди навіть Світлана Петрівна побоїться ступити.
Я завжди вважала, що свій дім – це твоя фортеця, твій особистий простір, де ти можеш відновити сили і спокійно працювати. Але моя свекруха, Світлана Петрівна, перетворила нашу фортецю на прохідний двір, особливо, коли Володя перейшов на віддалену роботу. Її візити без попередження, гучні розмови та нескінченні поради, які вона давала, коли Володя був на важливих дзвінках, буквально ставили під загрозу його кар’єру.
Я пробувала все: просила, сварилася, плакала – але нічого не допомагало. Все змінилося, коли мій геніальний чоловік вигадав план, який був настільки ж божевільний, наскільки й ефективний. Це була наша остання надія на тишу і нормальне життя.
Мене звати Марта. Я щаслива у шлюбі з Володею вже сьомий рік. Ми мешкаємо в затишній квартирі, яку довго облаштовували. Вона світла, хоч і невелика, і в ній усе продумано для комфортного життя та, що найважливіше, для роботи Володі. Він – висококласний програміст, працює на закордонні компанії, а це означає, що його робочий час – це постійні відеоконференції з колегами з різних часових поясів, дедлайни та завдання, що вимагають стовідсоткової зосередженості.
Моя свекруха, Світлана Петрівна, жінка енергійна, активна і, не побоюся цього слова, з неймовірно добрими намірами. Вона завжди намагається допомогти, підтримати, нагодувати, але робить це у дуже специфічній, руйнівній манері. Для неї робота Володі – це щось на кшталт “легкого захоплення”, щось, де “нічого складного”, адже він “просто сидить за комп’ютером і друкує”.
Коли він тільки перейшов на віддалений формат, Світлана Петрівна почала заявлятися до нас мінімум двічі-тричі на тиждень. Вона не телефонувала, не писала. Просто стукіт у двері.
– Ой, я проїздом! Мені було по дорозі. Думаю, зайду, подивлюся, чи ви живі, – казала вона, проходячи прямо до вітальні, де працював Володя.
Найбільше мене дратувало її щире переконання, що вона “абсолютно не заважає”.
– Ну що ти, Вово, надувся? Я ж тихо! Я просто візьму собі в тебе на кухні соління! Ти ж на кнопочки натискаєш, а я тихенько собі грюкну, – говорила вона, і це “тихенько” супроводжувалося таким шумом і метушнею, ніби в нашій квартирі проводилися перегони на пилососах.
Я пам’ятаю один дзвінок, який коштував Володі дуже важливої домовленості з потенційним клієнтом. Він говорив по скайпу з Німеччиною, намагаючись презентувати складну архітектуру проєкту. На ньому була біла сорочка, він був максимально зосереджений. У цей момент свекруха зайшла з вулиці, з важкими пакетами, не знімаючи черевиків, і прямо в кадрі почала голосно ставити запитання.
– Володю, ти ж тут сидиш, а мені треба пересунути вазон на вікні. Мені сонечко заважає. Ти ж не проти? Я його просто пересуну, ти не відволікайся!
Володя намагався жестами показати, що він у ефірі, але вона була непереборна. Потім вона побачила в камері обличчя його співрозмовника і почала махати рукою.
– Ой, а хто це там у тебе? Скажи, що це твоя мама! Привіт, милий чоловіче!
Володя вимкнув мікрофон, його обличчя стало бордовим. Він провалив презентацію. Клієнт вирішив, що наш дім – це хаос, а його співробітництво з Володею буде нестабільним. Того вечора ми вперше серйозно посварилися. Він звинувачував мене в тому, що я не можу “захистити” його робочий простір. А я почувалася винною і безсилою.
– Вово, я що, маю маму твою на поріг не пускати? Вона ж образиться на все життя! – кричала я у відчаї.
– Але ж вона руйнує мою роботу, Марто! Я втрачаю гроші! За місяць я вже тричі провалив терміни через її “тихі” візити! Це $500, які могли б піти на нашу спільну відпустку!
Ми розуміли, що потрібно радикальне рішення. Я не хотіла псувати стосунки зі Світланою Петрівною, але і фінансово ми не могли дозволити собі такий “вільний простір” у квартирі. І тоді Володя, мій геній, запропонував план. Це був його маленький, але ідеальний “технічний” реванш.
– Марто, вона боїться тільки одного: того, чого не розуміє. А вона не розуміє мою роботу і все, що з нею пов’язано, – сказав він із хитрою усмішкою.
План був простий: перетворити його робочий куток на “небезпечну наукову лабораторію”. Ми поїхали на радіоринок. Володя купив кілька старих, поламаних материнських плат, які виглядали загрожуюче, немов якісь дивні, інопланетні пристрої. Ще ми придбали довгі різнокольорові дроти, які зазвичай використовують електрики, і старий, пожовклий від часу вольтметр.
Володя витратив цілий вечір, щоб створити свій “бар’єр”. Дроти були накинуті на робочий стіл, підключені до всього, чого тільки можна, і звисали на підлогу. Він розклав мікросхеми, наче вони були на стадії випробування. З принтера вийшли два величезні плакати.
На дверях до нашої вітальні, де стояв його стіл, з’явився напис червоними літерами: ТЕХНОЛОГІЧНА КАРАНТИННА ЗОНА! УВАГА! Експериментальні роботи з високою напругою (понад 220 В)! Небезпека. Вхід заборонено без виклику!
На столі, прямо біля клавіатури, лежала ще одна табличка: “Електромагнітні випромінювання високої частоти! Не торкатися обладнання! Ризик для здоров’я!”
Я скептично дивилася на цей балаган.
– Вово, це ж схоже на смітник, а не на лабораторію. Вона ж не повірить, – прошепотіла я.
– Повірить, Марто. Бо вона боїться “наслідків”, а не самої купи заліза. Це виглядає, як щось дуже дороге, складне і небезпечне.
Настав день “Х”. Світлана Петрівна, як завжди, прийшла без дзвінка. Коли вона зайшла, Володя сидів у величезних навушниках з мікрофоном, на його обличчі був вираз надзвичайної інтелектуальної напруги. Він голосно говорив по-англійськи.
Свекруха, яка вже збиралася поставити свій пакет із домашнім сиром на полицю, отетеріла на порозі, немов укопана. Її погляд бігав від червоного напису до купи дротів і незрозумілих мікросхем. Її обличчя виражало суміш поваги і щирого переляку.
Вона тихенько кашлянула.
Володя, ніби не помічаючи її, підняв руку, мовляв, “чекай”, і продовжив:
– …Hold the line! I’m initiating the self-destruction sequence to prevent the core melt! I mean, I’m just saving the file. Don’t worry!* – останні слова він сказав, знизивши голос, і нарешті зняв навушники.
Він повільно обернувся до матері. З його обличчя не сходила втома.
– Ой, мамо! Вибачте, що не почув. Я на дуже важливому етапі. Вибач, але ти зайшла в “карантинну зону”.
Свекруха відсахнулася, наче побачила привида, і переступила через той вольтметр, що лежав на підлозі.
– Володю, що це таке? Чому тут написи… “висока напруга”? І “радіація”? – прошепотіла вона, вказуючи на табличку.
Я швидко підійшла, щоб “захистити” її, і з непідробною тривогою в голосі пояснила:
– Мамо, він працює над новим, секретним проєктом. Це випробування. Тут постійно тестують якісь дуже сильні хвилі та струм. Він сам каже, що це небезпечно! Навіть йому страшно, а він же інженер! Йому навіть спеціальний одяг пропонували носити!
– Я мушу дотримуватися суворої тиші, мамо. Найменший вібраційний чи акустичний шум може зруйнувати калібрування цих… “резонансних випромінювачів”. А вони дуже дорогі. Якщо щось вийде з ладу, мені доведеться заплатити штраф, це як дві твої пенсії, – Володя говорив це з таким тоном, що навіть я ледь стримувала сміх.
Світлана Петрівна, яка до цього сміливо критикувала курс долара та уряд, раптом відчула себе тендітною і вразливою. Вона, що завжди любила гамірно посидіти на нашій кухні, тепер відійшла до вхідних дверей.
– Ой, Володю, ні-ні. Тоді я піду! Не дай Бог, щось трапиться. Я тобі не буду заважати! Ти працюй, працюй, синочку! – Вона поставила пакети біля дверей, майже не дивлячись на них. – Марто, я тобі потім передзвоню! Як він закінчить усі ці… “високі напруги”!
Вона вийшла, тихо прикривши двері, що було просто феноменально.
Моя свекруха більше ніколи не приходила без попередження. Тепер вона завжди телефонує заздалегідь.
– Мартусю, а мій Володя сьогодні не працює з “електромагнітним випромінюванням”? Я хотіла зайти, але мені страшно. Я не хочу його турбувати! Скажи, щоб він був обережний.
Ми з Володею отримали наш законний спокій, не зіпсувавши стосунків. Усе, що нам знадобилося, – це кілька старих плат, дроти і хороша акторська гра. А найголовніше – це те, що ми разом змогли захистити наш простір.
А як ви вважаєте, чи варто вдаватися до таких хитрощів, щоб захистити свої особисті кордони, чи краще наполягати на відкритій розмові, навіть ризикуючи образити близьку людину?
