Наш син Назар – це найдорожче, що маємо. Він у нас єдина дитина. Усе життя ми намагалися зробити для нього все. Ось тільки нашу допомогу він зовсім не оцінив. Відвернувся від батьків, а я навіть не розумію, у чому наша вина. Однак про все треба розповісти детально.
Два роки тому Назар вирішив одружитися. Весілля вони з Аллою пишне не хотіли. Але ми з чоловіком вирішили, що не можемо залишити дітей без гідного подарунка.
Перед весіллям ми оформили іпотеку та взяли молодим квартиру. Записали її, звісно ж, на себе. Адже невістка – це добре, але коли нерухомість лишається всередині сім’ї якось надійніше. Ми хотіли, щоб син був із житлом.
На весілля ми подарували молодим ключі від новенької квартири з ремонтом. Тоді я залишила один комплект ключів і собі.
Тоді молодята були раді і дуже дякували. Ми з чоловіком також були за них щасливі.
Відразу після весілля Назар і Алла в’їхали до квартири, облаштували її вже за своїм смаком. Я ж вирішила, що хочу догодити невістці, тому почала час від часу навідуватися до квартири. Вони цілий день на роботі.
Поки їх немає, я прийду, приберу, лад кругом наведу, приготую їжу. Невістка у мене нечупара. Коли не прийду, то в хаті бардак. Прання повно, сантехніка не помита. Про готування мовчу. Окрім сосисок у холодильнику нічого не бачила.
Так я почала приходити до них майже щодня. Я не нав’язувалась, приходила, коли їх не було. Потім тільки дзвонила до сина і казала, що зробила. Просила прибирати частіше і харчуватися правильно. Бо без домашньої їжі зовсім не діло. Я переконана, що робила їхнє життя кращим.
Але одного дня Назар прийшов до нас і приніс ключі від квартири зі словами:
– Якщо ви збираєтесь постійно втручатися в наше життя і розповідати, що нам робити, то мені ця квартира не потрібна. Ви постійно дорікаєте. То я не дзвоню щодня, то не порадився, куди мені на вихідні їхати. Ми з дружиною самі можемо вирішити, коли нам прибирати та що їсти!
Залишив ключі та пішов. Через тиждень иявилося, що вони з’їхали на орендовану квартиру. Після його претензій вийшло, що я погана мати, коли допомагала їм у всьому.
Як Назар не розуміє і не цінить??? Ми ж про нього дбаємо. І що мені тепер робити? Йти вибачатися за те, що дбаю про них і хочу лише найкращого?
Ось пущу переселенців у квартиру – будуть знати й жалкувати, що так повелися!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
