Наш Тимофій п’ять років тому виїхав жити в Америку. Там в нього є хороша робота і кохана дівчина. Але він жодного дня не забуває про нас, батьків, і про бабусю та дідуся. Саме їм я кожного дня дякую за щасливе і мирне дитинство свого улюбленого та єдиного сина. Розповім чому саме. Може, комусь “пригодиться”
Я коли читаю історії про тих бабусь, які не мають великого бажання приділяти час своїм онукам, мене починає трусити. Це ж не нормально.
Поясню, як я думаю і чому, на власному прикладі. Точніше, на прикладні своєї мами, яка має одного єдиного онука, але вона готова була на все що завгодно, лиш би той ріс щасливою та усміхненою дитиною.
Через два місяці моїй мамі виповниться вісімдесят років. Я була у батьків єдиною дитиною. Ми з чоловіком так мріяли про хоча б двійко діточок, та Боженька вирішив по-іншому.
Зараз наш Тимофій вже дорослий тридцятилітній чоловік, правда, ще не одружений, але дівчину має.
Але ми повернемось в його дитинство. Єдиний онук був справжнім святом в домі бабусі та дідуся. В той час як ми з чоловіком займалися тим, щоб заробити гроші на його щасливе дитинство, бабуся й дідусь робили його щасливим своєю увагою.
Вони могли годинами сидіти з ним на підлозі і гратись у різні ігри. Дідусь ганяв з Тимофієм у футбол. Бабуся готувала улюблені страви.
Якщо вони його не бачили більше тижня, то самі приходили до нас щоб погратись з онуком і принести йому нову іграшку чи фрукти.
Наш син обожнював своїх бабусю і дідуся. Вони навіть відразу домовилися, щоб той називав їх на “ти”, а не на “ви”. Вони хотіли бути з онуком в дуже близьких стосунках.
І що ми маємо на даний час.
Наш Тимофій п’ять років тому виїхав жити в Америку. Там в нього є хороша робота і улюблена дівчина. Але він жодного дня не забуває про нас, батьків, і про бабусю та дідуся.
Вони часто зідзвонюються по вайберу. Вони, як і ми, знайомі онлайн з його дівчиною.
В них настільки теплі стосунки, що друзі його дивуються, що таке можливе. А я переконана, що все це зародилося ще в дитинстві.
Для Тимофія бабуся та дідусь були тими, які грають та дуркують. А не тими, що виховують. Ті, що дозволяють плескатися в калюжах і їсти морозиво. Не зла бабуся та дідусь, а найкращий друг!
Ми, батьки, займалися вихованням дитини, а бабуся з дідусем забезпечували йому щасливе дитинство.
А зараз багато історій про те, що бабусі не хочуть няньчити онуків та боятися зізнатися в цьому. Але що чекає на таку жінку? Якщо їй зараз не потрібні онуки, то потім вона не буде потрібна онукам! І яка на неї чекає старість? Не найприємніша…
Хіба не так? Що скажете з цього приводу?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
