– Степане, я так більше не можу, – сказала я, дивлячись йому просто у вічі. – Навіщо було вдавати щасливе подружжя на нашій 25-й річниці, коли ми навіть не розмовляємо один з одним?
У цей момент я відчула, що страх перед майбутнім переважує мою колишню любов. Мені здавалося, що ми обоє вже давно змирилися з холодом у стосунках, та все одно прикидалися перед родичами й друзями, мовби все гаразд. Але надворі нові часи, а я стою з горем на серці, дивлячись на свого чоловіка, якого, по суті, давно втратила.
Нас звати Ярина та Степан. Живемо в невеликому місті, де всі всіх знають, і де сусіди завжди цікавляться, що там у сусідському домі на вечерю, а коли в сім’ї назріває криза – ніби весь куток ходить зі свічкою. Так, я розумію, це може здатися класичною історією: мовляв, пожили – і розбіглися. Але мені особисто соромно перед дітьми. Особливо враховуючи наші українські традиції: шанувати родину, поважати старших, бути опорою одне для одного. Гірко, що від тої опори лишилися самі уламки.
Наша 25-та річниця припала на початок весни. Разом з моєю найкращою подругою Оксаною я готувала чималу гостину: салати, голубці, запечена курка, ще й бульйон зварила, щоб було ситно й весело.
Усі прийшли при повному параді: у вишиванках, з піснями, з побажаннями. Бачила, як сусідка Галина навмисне заглядала чи в нас хороша скатертина, а двоюрідний брат Андрій уже піджартовував, що, певно, я за ці роки вивчила Степанові всі дивацтва і тепер можу написати про нього книжку. Сміх сміхом, та в душі я думала – це останній раз, коли ми влаштовуємо такий пишний стіл разом.
– Досить, – буркнув Степан під кінець свята, коли гості вже розходилися. – Я більше не маю сил грати роль зразкового чоловіка.
Я не відповіла. Тільки роззирнулася по хаті, де розвішені родинні фотографії, зокрема і наші весільні – я така молода, в очах іскринки, сукня з пишною фатою, а він красень у красивому жилеті. Здавалося, життя буде казкою. Утім, я вже давно не відчувала жодної магії. І звинувачувала в цьому не лише його – мені не вистачало вогника в собі самій.
Наступного дня ми вирішили чесно поговорити. Степан почав першим:
– Можливо, час розлучатися. Діти виросли, ми нікому нічого не винні.
Звучало це так спокійно й буденно, наче йдеться про похід по продукти. А я сиділа, дивлячись на його обличчя, яке знала краще, ніж рідну долоню. Згадала все хороше: як ми колись запалювали ватру на Івана Купала, як він розшукував для мене рідкісні вишиті рушники, бо знав, що я люблю старовинні речі. Але зараз у його голосі було щось чужорідне, ніби на місці чоловіка, якого я знала, тепер опинився відсторонений сусід.
– Гаразд, – видушила я. – Розлучення так розлучення. І все ж… – хотіла сказати, що сумніваюся, що це розв’яже всі проблеми, та замовкла. Може, дійсно краще не мучити одне одного?
Ми домовилися зустрітися в адвокатській конторі, щоб обговорити формальності. Туди добиралися тролейбусом. Було якось дивно їхати разом, одночасно такими рідними й водночас сторонніми. Я намагалася жартувати, мовляв, добре хоч у нас нема спільного кота, який би ділився, наче коза у спадок, але Степан не реагував.
Несподівано місто зупинилося в заторі, і тролейбус вимкнувся прямо посеред дороги. Водій сказав, що доведеться чекати. Я нервувала, бо терпіння на межі, а попереду ще купа питань: куди ми переїдемо, кому дістанеться наша стара дача під Києвом… У салоні стало душно, люди почали обурюватися. Раптом я відчула, що сльози підступають до горла. І тут Степан, як колись, узяв мене за руку.
– Вибач, – тихо сказав він, не дивлячись мені в очі. – Ми ж не завжди були такими чужими. Може, є шанс…
Я нервово пирхнула, витираючи сльози долонею. І водночас відчула, як у душі щось тріснуло, ніби незримий лід. Невже я хочу все зруйнувати одним підписом, коли залишилися бодай якісь почуття? Може, ми просто заблукали серед щоденних турбот, праці, гляделок у телевізор, обов’язкової рутини?
Зрештою тролейбус таки зрушив із місця, і ми поїхали далі. Але до офісу адвоката не дійшли – раптом зрозуміли, що ні він, ні я не хочемо насправді ставити крапку. Хоча ми ще самі не до кінця усвідомлювали, як вийти з цієї кризи.
Увечері ми повернулися додому й влаштували собі невеличку вечерю: налисники з сиром та трав’яний чай. Сіли за стіл, на якому ще стояв святковий сувенір від родичів – фігурки з дерева, що символізують подружню пару. На мить в уяві з’явився наш народний звичай – якщо тарілка порожня, треба її наповнити добрими словами та вчинками. Хоч би як це звучало, я подумала: може, все ще можна виправити.
– Можемо почати з простого, – сказала я. – Давай поговоримо. Про нас, про наші помилки. Може, відвертість і справді допоможе відродити бодай іскру.
Степан знизав плечима, але погляд у нього став теплішим. Я відчула, що всередині зароджується обережна надія.
Отак закінчилася наша велика сварка. Чи почали ми новий відлік із того вечора? Сказати важко. Але одне я знаю точно: завжди є сенс поборотися за близьку людину, особливо коли за плечима спільно пережиті роки й хороші спогади.
Тепер, розповідаючи цю історію, я хочу спитати у вас, дорогі читачі: як би ви вчинили? Дали б стосункам другий шанс чи поставили б жирну крапку? Ця тема заслуговує на палку дискусію, адже кожен із нас стикався або ще зіткнеться з вибором: боротися чи відпускати. Тож обговорімо це разом.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!