Наша дочка Анна народила свого сина в Польщі. На даний час Артуру чотири роки, та бачили ми його з дідом, лише двічі. Найбільше мене хвилює те, що Артур ні “бе” ні “ме” українською. Наша дочка спілкується з ним виключно польською. Але ж ніхто не знає, як покрутить життя. А може вони повернуться в Україну. І що тоді це дитя буде робити?
Ми з чоловіком Віктором маємо двох дочок – Марію (40) і Анну (38). Проте радує нас тільки старша. Анна вже кілька років живе у Польщі. Я не бачу в цьому нічого поганого. Там вона створила сім’ю і народила сина Артура, якому вже два роки. Але ми його майже не бачимо. Я дуже незадоволений цим.
Донька Анна завжди мала неспокійний характер. В школі вона не хотіла вчитися. Говорила, що після навчання переїде до своєї знайомої в Польщу, і там буде непогано заробляти. Там Анна живе донині і щаслива. За ці роки вона знайшла хорошу роботу, друзів і, нарешті, чоловіка.
Перші, скажімо так, десять років вона регулярно поверталася додому. Вона провідувала нас десь п’ять разів на рік і проводила з нами час. Ми їздили до неї раз на рік, на тиждень-два. Незважаючи на те, що мені розбило серце відсутність обох дівчат під рукою, я повністю поважала її рішення жити в іншій країні. Ми навіть порозумілись з її хлопцем Антонієм.
Він був порядним чоловіком, який любив нашу Анну і добре піклувався про неї. Я досі не знаю, що сталося, але вони розлучилися раптово. Анна так і не розповіла нам, що сталося. І я можу тільки уявити. Вона була одна близько двох років. Це був не щасливий час для неї. Було видно, що вона сумує за сім’єю. Вона нам часто телефонувала, і її візити також стали більш інтенсивними. У якийсь момент навіть здавалося, що вона збирається спакувати речі та поїхати додому, в рідну Україну.
Але потім вона зустріла Яна. Вона закохалася в нього з першого погляду і вирішила дати ще один шанс життю за кордоном. Але з новим коханням прийшла неприємна зміна. Анна перестала приїжджати додому. Вона дзвонила так раз на місяць, і це виглядало майже як дзвінок ввічливості. Вдома ми з Віктором хвилювалися, що сталося з нашою дівчинкою.
Минув деякий час і Анна повідомила нам, що чекає дитину. Я відразу почала її настійно рекомендувати їхати додому народжувати і запропонувала їй у всьому допомогти. Вона відмовилася і знову перестала говорити. Через дев’ять місяців ми отримали фотографію нашого маленького онука. Я вимагала хоча б відеодзвінків, щоб побачити малечу.
Анна навідріз уникала нас. Вона також перестала спілкуватися зі своєю сестрою, що викликало у нас неприємні відчуття. Але що робити, коли нас розділяють кілометри? Ми з чоловіком дуже хотіли побачити нашого онука Артура. На першу зустріч Анна погодилася лише тоді, коли йому виповнився рік.
Вона приїхала з ним на автівці аж на чотири дні. Перший подив, який я пережила, це те, що Анна взагалі не вчить його української мови. Вона розмовляє з ним лише польською. Артур знає кілька українських слів, в іншому він використовує польську мову. Мене від цього всю колотить. Чим вона тільки думає? Що, якщо одного дня вона з сином повернеться в Україну, а хлопець не буде знати української? Я переживаю за них. Анна змінилася.
Вона більше не та дівчина, яка ділиться всім найпотаємнішим і вдячна батькам за все. Вона стала зарозумілою людиною, яка зневажає інших. На даний час Артуру чотири роки, і ми бачили його двічі. Він не говорить українською, але мене ще більше непокоїть те, що він не знає, хто ми такі. Якщо так триватиме й далі, я боюся, що ми втратимо доньку й онука.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
