fbpx
життєві історії
Наша розмова з Ольгою Василівною закінчилася неочікувано. – Ніколи ти не станеш нашою невісткою, і навіть не старайся вливатися в нашу сім’ю. Я ще зі своїм Михайликом поговорю “по душам”. Ти думаєш, раз в тебе квартира і машина, то все – хороша партія. Та ти біля моєї Маринки і поруч не стояла. А те, що вона досі свого житла немає, нічого, молода, ще наживе. – Я задумалась, а чи дійсно мені потрібен чоловік з такою сімейкою?

Наша розмова з Ольгою Василівною закінчилася неочікувано. – Ніколи ти не станеш нашою невісткою, і навіть не старайся вливатися в нашу сім’ю. Я ще зі своїм Михайликом поговорю “по душам”. Ти думаєш, раз в тебе квартира і машина, то все – хороша партія. Та ти біля моєї Маринки і поруч не стояла. А те, що вона досі свого житла немає, нічого, молода, ще наживе. – Я задумалась, а чи дійсно мені потрібен чоловік з такою сімейкою?

***

З ранку нічого не віщувало біди, точніше навали майбутньої свекрухи. Я солодко потягнулася в ліжку, Михайло давно виїхав на роботу. Мені пощастило більше, я маю можливість працювати віддалено. Зваривши каву, я зручно влаштувалася перед телевізором, як раз показували новини.

Насолодитися свіжозвареною кави мені не вдалося, пролунав дзвінок домофону. Я з жалем поставила чашку на стіл і пішла відчиняти в надії, що це не до мене.

– Хто? – запитала я.

– Оксано, це Ольга Василівна, – прохрипів голос з динаміка.

Я дивилася на слухавку домофона, здавалося, що мені ввижається. Звідки ця дама дізналася мою адресу, вона ж ні разу не приходила до нас в гості. Що змінилося зараз?

– Ну, я довго буду стояти на вулиці? – не витримала дама.

– Я вже відкрила, – промовила я і швидко почала розпихати по шафах розкидані речі, а брудний посуд – в посудомийку. Не те, щоб у мене було дуже не прибрано, але так, творчий безлад, Михайло вранці не прибрав за собою, я ще не встигла навести порядок.

Однією ногою заштовхала коробку від піци за шафу, а іншою намагаючись влізти в джинси, я помчала відкривати двері.

– Навіть поверх не сказала, я що повинна математичними обчисленнями займатися? – жінка була в своєму репертуарі.

– Так ви не запитали, а я сама не здогадалася, – для чогось почала я виправдовуватися.

– Значить, ось де живе мій син, – скрививши губи, вимовила Ольга Василівна, при цьому продовжувала роздягатися.

– Начебто його все влаштовує, – не зрозуміла я її претензій.

Так вийшло, що Михайло переїхав жити до мене без згоди мами. Хоча начебто вже дорослий хлопчик.

– Ну, показуй свої хороми, – командним тоном промовила вона.

Я все ще не розуміла мети її візиту. Але провела її вглиб квартири.

– Так у тебе ще і свій кабінет є? – вигукнула жінка.

– Ну так, спальня, вітальня, кабінет, він мені потрібен для роботи, так як я ще шию речі на замовлення, – прокоментувала я її слова.

– Ти ж начебто проєктами займаєшся, Маринка говорила, що у тебе хороша робота.

– Ну так, але це не заважає мені шити, так як це моє захоплення з дитинства, – відповіла я їй.

Без дозволу жінка попрямувала в бік кухні.

– А кухня яка велика! – вигукнула вона.

– Кухня-їдальня, нічого незвичайного, – скривилася я, мені чомусь хотілося скоріше позбутися від її присутності.

– А Марина кімнату зі своїм орендують, – задумливо промовила вона, – а ви тут удвох живете.

– Так чому Марина з Вами не живе, у Вас же дві кімнати, – запитала я у майбутньої свекрухи.

– Ну ні. Не люблю, коли багато народу, – скривилася Ольга Василівна.

– Ольга Василівна, у нас в організації тільки одна посада, і вона моя. Якщо я порекомендую Марину, то сама залишуся без роботи. До того ж у вашої дочки не зовсім та освіту, яку потрібно, наскільки мені відомо, – відповіла я на її прохання чисту правду.

– Так влаштуєшся на іншу роботу, у тебе он яка велика квартира, машина теж є. А Марина якраз запрацює.

– А я, вибачте, де повинна працювати? – зовсім не зрозуміла я її прохання.

– Так знайдеш або просто свої ганчірки шити будеш, – махнула вона в сторону кабінету. – А ще, пропиши до себе Михайла, мені за квартиру буде менше платити.

Мої очі округлилися від подиву, точніше від такого нахабства. Ольга Василівна говорила всю цю маячню з таким наївним виразом обличчя, здавалося, що вона сама вірила в те, що я погоджуся. Як то кажуть, простота гірше…

– Не думаю, що погоджуся на вашу пропозицію, – категорично заявила я їй.

– Ось значить так ти з майбутніми родичами чиниш, а ще в нашу сім’ю хочеш залізти, а допомогти не хочеш, – прохрипіла майбутня свекруха у відповідь.

– Так я не хочу нікуди залазити, – спокійним тоном відповіла я їй, хоча всередині у мене кипіла буря.

– Що вже не хочеш заміж за Михайла? – з задоволеним обличчям запитала вона.

– Взагалі-то Михайло сам зробив мені пропозицію, – нагадала я жінці.

– Ну, тоді нехай Марина з вами поживе, не платитиме за кімнату, а то пів її зарплати йде, – заїхала з іншого боку Ольга Василівна.

– А що її молодий чоловік не забезпечує? – єхидно запитала я.

– А він мало заробляє, а вам куди три кімнати! – вигукнула вона.

– Ольга Василівна, давайте розставимо всі крапки відразу, це моя квартира, і я не збираюся сюди нікого пускати, це не хостел, на роботу влаштовувати я теж нікого не буду, – строго відповіла я їй.

– Ось значить як ти з майбутньою сім’єю розмовляєш?! Я до тебе з усією душею, а ти! Нахаба! – заверещала моя майбутня свекруха, згребла решту тістечок і кинулася до дверей, примовляючи, – не буде вашого весілля, кістьми ляжу, не буде!

Мені так і хотілося сказати їй у відповідь, типу того, що можете прямо зараз свого Михайло забрати додому, зберу речі за хвилину. Але стрималася. Мені ще треба було поговорити з ним. Напевно він дав адресу своєї матусі.

Майбутня свекруха з силою грюкнула дверима, наостанок промовивши:

– Ніколи ти не будеш моєю невісткою, нам такі не потрібні!

Я про себе подумала: “Щось вже не дуже-то і хочеться”…

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page