Наша з Поліною новонароджена донечка як викапана була схожа на нашого сусіда, мого друга Степана. Я, побачивши немовлятко, нічого не сказав змореній дружині. Залишив їх на три дні у райцентрі до виписки, а сам повернувся в село. Того ж вечора постукав у Степанові двері…
Мій давній і вірний друг Стьопка, з яким багато чого пройшли ще з дитинства, відчинив, пропустив до хати.
В моїх очах він все прочитав одразу.
– Проходь, брате, поговоримо… – сказав.
– Та вже ж поговоримо, раз ти ще живий переді мною стоїш, – відказав я.
Степан пішов до комори, приніс пляшку свого міцного самограю, шматок солоного сала, банку з огірками, які ще три роки тому його покійна Марія заквасила.
Сіли. Всю ніч проговорили.
– Ти ж знаєш, скільки ми з Марічкою старалися, як хотіли дитятко… І по лікарям, і по цілителям, і по святим містам їздили… Та, видно, провинилися ми чимось перед Богом, не могла Марія зі своїм слабким здоров’ям матір’ю стати, виносити дитя… А потім її не стало… У вас же теж з дітками ніяк не складалося… На роковини Марії минулого року ти якраз в рейсі був… Поліна твоя зайшла до мене, посидыли трохи, пом’янули Марічку добрим словом. Потім про наболіле, про діток розмова зайшла. Не знаю, як те сталося, Назаре… Що нас обох підштовхнуло, яка сила… Чи темна, чи, можливо, й Божа, раз так все обернулося… Тільки раз єдиний ми згрішили, а Поліна понесла… Тобі побоялися щось казати, бо дитятко й твоє ж могло бути…
– Не могло, Степане, не могло… Я давно про те знав, тільки Полі не казав… Боявся… Не наважився досі… – відповів я.
В пляшці – пусто, а ми зі Степаном – тверезі… Слова скінчилися. В душах – гірко, боляче, дивно…
Мені треба було додому. Побути наодинці, подумати, хоча й не хотілося нічого – ані думати, ані вирішувати…
***
Забирати Поліну з дитиною додому ми поїхали вдвох зі Степаном на його машині.
Зараз нашій Катрусі 5 років, вона стала більш схожою на Поліну. Я їх обох безмежно люблю… А ще – Тарисика, дворічного Катрусиного братика, якого ми півроку як взяли в дитбудинку.
Степан одружився, привіз два роки тому собі з відрядження Оксану. Їхньому синочку Богданчику – півтора.
Всі наші діти дружать і граються разом.
Сусіди й односельці іноді перешіптуються за нашими спинами, але нам все одно. Бо ми – щасливі.
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без згоди автора суворо заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
